Розділ 24

Інна

Попри присутність трьох незнайомих чоловіків, Емма заснула на моїх руках. Після пересадки в інше авто, викрадачі знову кудись рушили. До мене жодних розмов не було та й Емма, на диво, поводилась, як та мишка, щоб не провокувати та не дратувати незнайомців. Дорогою вона заснула, від чого я була трохи спокійною, відчуваючи її спокій. Хоча назвати це спокоєм було важко в даній ситуації, враховуючи наше положення. Але чим би нам допомогла паніка? Моя щелепа досі боліла. Тож мені залишалось лише мовчки спостерігати й прислухатись до скупих розмов, час від часу зустрічаючись поглядами.

Невдовзі я побачила огорожу та паркінг, рясно забитий автомобілями. Багато простору… Аж занадто. Отже, нас привезли в аеропорт. Моє серце прискорилось, застукотіло тривожними бітами у грудях. Їхали ми поодаль від звичного руху, тож і звернути увагу на нас не було кому. Мабуть, моє занепокоєння було помітним, тому що чоловік поряд зі мною таки заговорив:

— Неочікувано, так?

Добре бачила його злорадну посмішку. Та я не відповіла, натомість продовжила схвильовано дивитись, як ми під’їжджали до злітної смуги, на якій вже чекав літак. Приватний.

— Приїхали. На вихід, — прогарчав мій сусід, вибираючись назовні. 

— Люба, — прошепотіла я доні українською, нахилившись до неї, — нам вже час… 

Емма ледь розплющила оченята й одразу глянула на бугая, що чекав ззовні. Нічого не промовивши, вона мовчки та впевнено зістрибнула на асфальт. Я вийшла слідом, одразу взявши її на руки. Пригорнула до себе й мовчки пішла за чоловіками у напрямку літака, біля якого стояло ще двоє здорованів. Теж мовчки вивчали мене кам’яними пиками, тож зрозуміло, що в мене жодного вибору не було, як і шляхів для втечі. Страшно, але я мусила пам’ятати чия я дружина і що моя дитина зі мною. Що й робила, піднімаючись трапом на борт, немов та королева.

Щойно я увійшла в салон, за мною зайшли усі ці громили та вказали на місце куди мені сісти. Всередині було майже, як у Марковому: так само кілька зон з кріслами та окремо з диваном, а далі трохи інші крісла в значно темнішому оздоблені, певно, далі розташовувалась спальня. Салон виконаний у пастельно-сірих тонах з дерев’яними вставками, килим був темнішим, але все виглядало досить гармонічно. Хоча чому я дивувалась в такій ситуації? Одне було зрозумілим — викрали нас не через брак грошей.

— Дякую, що хоч місце вибрати дозволили, — промовила досить упевнено, щоб зрозуміли, що я не боялась їх.

На диво, вони принишкли й, наче зникли кудись, хоча мовчки повкладались у відділенні з чотирма кріслами.

Емма одразу підбігла до дивану з подушками й заскочила на нього. Здавалося, що дитина навіть не розуміла, що нас викрали. Водночас вона ніби показувала мені, що й мені не потрібно було боятись. Я сіла поряд, напружено слухаючи, як запрацювали турбіни по ту сторону борту. Отже, незабаром будемо злітати.

Хоча, потім мою увагу привернув інший звук, який донісся ліворуч. Повернула голову на кроки, які були ледь чутними, адже ступав він досить легко й упевнено. Наші очі зустрілися. Не знаю чому, але в моїх не було страху, а в його чогось злого чи божевільного, як зазвичай, в кіно у викрадачів. Натомість так само блакитні та така ж приємна посмішка. Одягнений був у чорні класичні штани та білу сорочку з розстібнутими ґудзиками зверху, а рукава підкочені десь на чверть. Вперше побачила його годинник, в Марка подібні в колекції. Як же я раніше не зрозуміла очевидного? Адже він і не приховував цього.

— Вітаю, Інно.

Голос Грега був так само оксамитовим та навіть ніжним, обережним. В іншій ситуації, я б дійсно зраділа цій зустрічі, але дивилась на нього мовчки, тому що навіть не розуміла, на що він сподівався. Що я ось так просто привітаюсь, наче нічого не відбулось? Він підійшов ближче, по трохи його брови почали зсуватися до перенісся. Ставши переді мною, Грег нахилив голову й торкнувся пальцями мого підборіддя, ледь повертаючи в сторону. Погляд став темним та скаженим, подібним до грози, а потім перевів його на бугаїв позаду.

Відступив від мене, йдучи до тих.

— Хто це зробив? — запитав Грег. Тепер його голос був зовсім іншим: суворим та сповненим люті.

Краєм ока лише встигла побачити, як Грег з розмаху вдарив мого кривдника. Певно, від страху, я притулила Емму до себе і мовчки занурилась в її волосся. 

— Вибач, за це, — почула згодом голос над собою. Та чомусь важко було підняти погляд на нього. Втім, він обережно взяв мене під лікоть й повів нас у зону з темними кріслами. — Ми зараз будемо злітати, там паски безпеки.

Всадила Емму в одне з крісел біля ілюмінатора та пришпилила їй ремінь.

— Це тимчасово, ти ж пам’ятаєш? — попередила я Емму так само нашою мовою, навіть не розуміла навіщо, адже вона це чудово розуміла. Та й в даній ситуації гадала, що буде краще між собою спілкуватись саме так.

Сіла в крісло поруч і пристебнулась сама. Грег вже сидів навпроти, уважно дивлячись на мене. Дещо розслаблений кулак він тримав біля своїх губ, спираючись на бильце крісла, а погляд все вивчав мене та Емму. Без посмішки. Досить зосереджений, мабуть, обмірковував наше викрадення? При цій думці я мимоволі нахмурилась, але одразу ж побачила, як його брова здійнялась вгору. Ці очі, здавались безмежними, як це небо, в яке ми злетіли й так само цілковито поглинали мене.