Розділ 23

Марк

Мої дівчата налаштувались на сюрприз, наказали не спізнюватись, тож вирішив повернутись раніше. Мені тридцять… Треба буде звозити моїх красунь в Нассау, гадаю, відпочинок нам не завадить. Рік виявився насиченим для усіх.

Піднявшись додому, першим що почув, були голоси з кухні. Поквапився туди, але вмить насторожено спинився.

— А де Інна? — я запитав єдине, що зараз турбувало мене.

В кухні були лише мама з Міхаелем та Юлія, які готували вечерю для нас. Машинально глянув на годинник — була третя година.

— Вона ще не повернулась, — промовила Юлія. — Вони з Еммою поїхали за подарунком тобі… 

Щось недобре закралось всередину. Дістав з кишені телефон, набираючи Іннин номер. Поза зоною. Напружився.

— Коли останній раз з нею розмовляли?

— Вона дзвонила опівдні з Блумінгдейла.

— А після того? — запитав вже різкіше.

Вони лише переглянулись між собою. Зрозумів, що ні. Набрав Джона. Не відповідав, але сигнал був.

— Таясе!

Ледь не біг у вітальню, дорогою набираючи Вінса.

— Дзвони батьку! — вигукнув одразу, щойно він показався у вітальні. Почув голос Вінса у динаміку. — Вінсе, до мене негайно, бери усе необхідне! Жодних запитань!

Стукіт власного серця досі пульсував у скронях, оглушуючи мене, а мої кроки були хаотичними та розгубленими, бо досі не вірив у це. Я не хотів, щоб це було правдою, але відчував, що тут не могло бути помилки. Сів на диван, стискаючи кулаки ледь не до оніміння. Думай, Марку, думай! Стільки витрачено часу на пошуки й нічого! Але вони змогли випередити мене!

— Марку! Батько… 

Вириваючи телефон з рук, зіскочив на ноги.

— Батьку підіймай усіх! Привид… 

Він нічого не відповів.

Привид.

Цього було достатньо, щоб зрозуміти все. Їх відсутність досить тривала, тому інших варіантів і бути не могло. Зникнення мами з Меган виявили дещо раніше, але історія повторювалася — я був упевнений в цьому. З кожною думкою хвиля гніву зростала, поглинаючи мене, від чого я готовий власноруч розірвати тих, хто наважився це зробити.

— Марку, ти впевнений? — запитав Таяс доволі стримано, хоча це й не дивно.

Кивнув у відповідь, зануривши пальці у волосся. Знову крок за кроком міряв кімнату, але від цього мій неспокій нікуди не дівався. Зростав ще дужче. Та ще й почув невпевнені кроки, глянувши туди, побачив маму, яка притулила руку до своїх губ. Підійшов до неї та пригорну до себе.

— Все буде добре, обіцяю.

А сам геть невпевнений, бо ж досі не знайшли їх.

— Ти впевнений, що… 

— Так, мамо. Але, будь ласка, не плач… Тепер звідси нікуди не йди. Прошу, іди до Юлії й спробуйте не заважати нам.

Мама лише кивнула та повернулась на кухню. Незабаром ліфт сповістив про чиєсь прибуття. Згодом побачив Вінса з його чарівною сумкою.

— Щось є? — запитав, в надії, що хоч щось буде втішне.

— Не зовсім, але доробив дещо.

Кивнув їм нагору і пішли туди.

Кілька хвилин Вінс розкладав своє багатство, а потім почав зламувати камери Блумінгдейлу.

— Опівдні вона ще дзвонила сестрі, — промовив автоматично, сам же подумки був тільки з ними.

Вдивлявся за вікно, а думки все там же, хоч би знати куди їх забрали. Мабуть, вони боялися, а я навіть не знав, що вони вимагатимуть натомість… Цей хаос розривав мене на клапті, а купа здогадок у голові змушували мою кров холонути. Боявся.

— Під’єднався до Блумінгдейлу! — вигукнув Вінс, чим вирвав мене з прострації. Натиснув на клавішах свої «чарівні слова» й ми вже дивились на запис з усіх камер.

Ось там Інна з Еммою та Джоном зайшли в середину. Слідом по той бік вулиці проїхав вже знайомий нам «Додж», а в мене щелепи одразу ж стиснулися, як в тієї гієни. З авто вийшов один чоловік, якого захопила у фокус програма Вінса. «Додж» поїхав далі. Перемкнувшись на інші камери, вже бачили, як той припаркувався у провулку й з автівки вийшов ніби той самий кур’єр. Рухався до дверей чорного ходу. Програма також взяла його в приціл. Мої очі округлилися, коли дивився, як чоловік, той що більше, щось дістав з-під жакета, слідуючи за Джоном. Почалася незрозуміла метушня, яка, як по сценарію розділила Джона від Інни з донькою. Після цього ним на мить смикнуло і чоловік, що йшов позаду, підхопив тіло й відтягнув у сторону якоїсь комірчини. Лише на декілька секунд побачив, що в його руці була зброя.

— Таясе, візьми людей та знайдіть Джона.

Той одразу вхопився за телефон і вийшов з кабінету.

Мій погляд напружено слідкував за кожним кроком моїх дівчат. Вони навіть не помічали, що Джона не стало за ними… А ні, здається, Інна щось зрозуміла. Дивився, як вона почала озиратися і щось шепотіла Еммі. Йшли крізь натовп, а їх уже стерегли ці виродки… Серце ніби зупинилось в горлянці, але руки напружились, бо готові були розірвати їх на шматки. Моя люба кмітлива, намагалися втекти, аби лиш їм це вдалось… Та її наздогнав перший тип, але вона хвацько відбивалася від нього, як Таяс показував. Тільки не це… На іншій камері вхопили Емму, але моя квіточка теж опиралася… Коли той козел вдарив мою жінку по обличчю, в мене аж сльози виступили на очах, бо розумів якої сили був удар, якщо вона ледь встояла на ногах.