Розділ 20

Інна

З самого ранку Емма збудила нас радісними стрибками між нами, від чого Марк аж здригнувся, я більше звикла до такого пробудження, ніж він.

— Люба, хто ж так будить…? — пробубонів він, ледь розплющивши очі.

— Татку, вже час іти! — радісно голосила Емма, стрибаючи.

— Куди, моє зайченя?

— На прогулянку!

Марк ліниво підвів голову з подушки та глянув на годинник, насупивши брови, а мені було так смішно, адже він зараз такий милий. Доня неймовірно щаслива, а це не могло не тішити.

— Мила моя, але ж лише сьома ранку… 

— А ще ж вам поснідати треба… Бо я вже! Мені бабуся приготувала млинці!

І вона зістрибнула з ліжка й побігла геть, лише почула, як її ніжки потупотіли сходами.

— І так завжди, — промовила вже я, цілуючи чоловіка у плече. — Час вставати, бо вона не відчепиться.

— Йди краще до мене, поки ми самі… 

Притягнув до себе, від чого одразу прокинулися всі ранкові жевжики, що десь там всередині знову починали розбурхувати тілом хвилі неминучої насолоди.

— Емма у будь-яку мить знову буде тут… — все не вгамовувалась я.

— Не проблема… 

Підхопив мене з ліжка і крадькома, немов злодії, пробрались до ванної кімнати.

— Божевільний… — встигла прошепотіти перед тим, як Марк накрив мої губи гарячим поцілунком, закриваючи за нами двері.

Як на мінному полі! Скрізь хтось міг застукати, а я, як та школярка, червоніла та прислухалась до будь-яких звуків, аби ніхто не надійшов. Аж смішно, бо ж доросла жінка як-не-як. Або ж настільки звиклася з думкою, що в Нью-Йорку ми жили самі. Втім, відчувати ранкову насолоду від коханих дотиків було варте цього ризику. Та й відчуття інакші, коли ти постійно на межі. Маркові поцілунки, слова про те, як він сумував всі ці дні… Це все, як ковток нового життя в моє тіло та свідомість.

Зрештою, наша ранкова пристрасть завершилась спільним теплим душем, хоча власного вогню досі було достатньо, та Емма наполегливо достукувалась до дверей. Тож, залишившись у ванній підсушити волосся, з усмішкою супроводила Марка поглядом, коли він підхопив малу та поніс в кімнату, щось вже вислуховуючи від неї.

Одразу після сніданку Емма потягла нас у ліс, що був прямо перед будинком, метрів за сто. Погода сьогодні була досить сонячною та теплою, а весна виявилась досить ранньою, від чого ліс починав сяяти неймовірними фарбами, маленькі листочки все більше зеленили його крони, а трава та проліски вкривали собою землю, доповнюючи красу дерев. Емма побігла збирати квіти, а я вкотре нагадала їй, що слід рвати без цибульки, аби на наступний рік вони знову могли тішити око. Тож спостерігати за тим, як обережно вона зривала квіти, було досить мило. Таяс залишився вдома, і в нас була суто сімейна прогулянка ранковим лісом. Прямували ми у напрямку школи, в якій я навчалась.

Вийшовши на велику галявину, Марк зацікавлено озирався навкруги.

— Тут я навчалась, — промовила з певною гордістю, — звісно, не така, як в тебе була та не Гарвард, але тут пройшла частина мого життя.

— О, так це школа! — здивувався він.

— Раніше, он там, — я вказала ліворуч на будівлю вдалечині, — під час війни була казарма, тут розташовувалась військова частина. В тому корпусі були мої перші класи. На той час це був інтернат і разом з нами навчалось багато сиріт та дітей з бідних сімей. Ну, а вже потім це все стало звичайною школою.

— Хм.

Марк зосереджено продовжував вивчати корпуси та оточення навкруги.

— Гарне місце… Я б сказав, що надзвичайне… Гарні інвестиції могли б зробити тут чарівний куточок для відпочинку.

— Приємно це чути.

Вперше, як Марк був тут, нам було зовсім не до тривалих прогулянок, переважно жили у Вінниці. Та й зима панувала скрізь, а особливо в морозну погоду несильно хотілося подорожувати засніженим лісом. А от весною тут, наче у казці… 

Відносно казки. Сьогодні ввечері до нас знову прийшла Юля і я сильно здивувалась, коли вона принесла з собою торбу з якої висипала на диван купу клаптиків тканини та кілька ляльок. Овва, я була вражена…

— Пам’ятаєш? — радісно запитала вона, беручи до рук ляльку з тонкими ногами.

— Авжеж! — я взяла іншу ляльку, одягнену в гарну синю сукню.

— Це ти їй пошила!

— Ага… Скільки ж часу відтоді пройшло… 

До нас враз підбігла Емма і радісно кинулася до лялькового одягу.

— Матусю, а що це? — запитала вона, перебираючи одежинки.

— Це твоя мама колись шила для моїх ляльок, — з гордістю промовила Юля. — Твоїм лялькам вона не шила ще?

Емма мотнула головою і подивилася на мене.

— Матусю, а ти моїм теж зробиш такий одяг?

Не те що я не хотіла цього робити, але тепер я просто вимушена буду цим зайнятись, коли повернемось додому.

— Пошию, люба. Юля молодець, що принесла це, — сарказм у голосі сестра відчула досить добре, тому у відповідь лише розсміялась на всю кімнату.