Розділ 18

Інна

Літак впевнено наближався до Борисполя, а моє серце навпаки, готове було кудись злетіти від хвилювання. Я знову вдома… Вперше за стільки часу. Емму досі не могла розбудити, аж стільки емоцій в неї було від польоту над хмарами. Враження, наче вперше. Накинула на неї куртку та підхопила на руки, йдучи на вихід слідом за Таясом. Вдома б так спала, як зараз оце тут, а вже ж мала не шість кіло… Ще й панянка, себто я,  вирішила подорожувати на підборах. Ох, яка ж я була «щаслива» від цього рішення.

Навіть не запитуватиму, як так Таясу вдавалося все вирішувати дистанційно, що нас і авто чекало ледь не з квітами. Він завантажив наші валізи та відчинив мені задні дверцята. Я обережно опустилась на заднє сидіння, а Емма досі не прокидалась. Неймовірно!

Тут ми познайомились… Аж не вірилось, що тепер я тут з нашою донечкою… Шкода, що зараз із Марком таке напруження, але дуже хотілося б разом із ним повернутись у ці спогади. Дорогою спостерігала за прискіпливим Таясовим поглядом на мені у дзеркалі.

— Запитуй, я ж бачу, що ти хочеш про щось поговорити, — не втримавшись, промовила досить спокійно.

Він спершу всміхнувся і знову перевів погляд на дорогу.

— Я розумію, що така раптовість непросто так. Певен, ви знову нишком прокрутили це за Марковою спиною. Отже, він знову щось утворив. Поділишся?

Знову наші погляди зустрілись.

— Він закотив мені сцену ревнощів за квіти… Чужі.

— Хм. Знову зробив тобі боляче?

— Не фізично… Вирішив, що так я мщусь йому за Алекса… 

Встигла помітити, як його обличчя напружилось.

— Він кохає тебе, тому й казиться… 

— Знаю… Але ж не ревнувати мене щоразу, як йому заманеться. Він має довіряти мені, бо це запорука щасливих стосунків… 

— Вгамується й переварить ту кашу, що знову заварив… 

— Ти в це віриш?

Мені дійсно часом не вірилось в це. Можливо, тому я чекала від Таяса відповіді, бо він бачив нас краще зі сторони, та й із Марком вони вже довгі роки пліч-о-пліч.

— Впевнений. Просто його щось непокоїть, а нікому про це не говорить. Тож вам варто поговорити відкрито… 

Таяс знову глянув на мене.

— Ви не розмовляли?

— Не про особисте… — спокійно відповів він. — Знаючи його, я певен, що він досі на мене ображений, що змовчав за… те, що сталось з тобою тоді. Відтоді Марк замкнутий.

Чути це — зовсім не тішило мене. Як же хотілося, щоб в нас все владналось… Жодних непорозумінь, сумнівів та недомовок, як раніше.

— Матусю… — сонно прошепотіла Емма, роздивляючись навкруги. — Ми вже не летимо?

— Ні, люба. Ми вже їдемо до бабусі.

Я поцілувала її у маківку, але Емма одразу ж відірвалась від мене та підсунулась до вікна, дивлячись на краєвиди, які навіть близько не можна було порівняти з нью-йоркськими. З одного боку бідненькі, але з іншого багаті своїм життям, яке саме почало прокидатись. Якщо уважно придивитись, то ліс набирав зеленкуватих барв і трава додавала яскравості, яка теж проривалась до життя крізь суху торішню рослинність. Втім, дивлячись на мою квіточку, була впевнена — вона у захваті.

— Мамусю, тут так багато дерев! Дивись, он пташечка летить!

Її дзвінкий голосочок заполонив весь салон. Таяс крадькома глянув на мене, але бачила, що він теж всміхався. Він неабияк любив Емму та й вона бачила в ньому свого дядька й друга.

Дорогою зупинок ми практично не робили, лише кілька разів на заправці, коли Емма зголосилась до туалету. Заодно й ми перехопили кави та по бургеру. Виспавшись в літаку, доня ні на мить не стихала, все ділячись з нами своїми враженнями ледь не від усього, що бачила. Особливо, вона дивувалась жигулям, які проїжджали повз. Де ж у Нью-Йорку їй побачити такий «геніальний» винахід радянського автопрому, який ніяк не переступав межу сучасності?

Проїжджаючи Вінницею, мої почуття набирали обертів, віддаючись спогадами мого дитинства, мого життя, що так тісно були пов’язані з цим містом. Таяс їхав досить обережно нашими дорогами, але вже за хвилин сорок ми повернули праворуч та вже їхали вулицею попід школу, далі ставок на якому я навчилася плавати. Сама до себе всміхнулась, пригадавши, як Віта розказувала мені з якою послідовністю я мала працювати руками та ногами, аби допливти до берега.

— Спогади? — Таясів голос вирвав мене з них.

— Так, — відповіла сміючись. — На цьому ставку Віта вчила мене плавати. А он там, — я вказала на берег ставка, — усе село щороку святкувало Івана Купала… 

Таяс здивовано підняв брови, адже не чув про таке.

— Колись розкажу про це більше… 

Кілька хвилин і ми вже звернули на знайому вулицю.

— Тут їдь прямо, — вказала йому на бруківку, яка прилягала до асфальту. Таяс не зрозумів, бо пам’ятав дорогу до п’ятиповерхівки. — Вони там більше не живуть. Квартиру продали та купили будинок. Он там ліворуч.

— Матусю, дивись, там потяг! О, дивись як його багато!

Емма побачила вантажний потяг, що прогуркотів вдалечині. Далі залізницю загородили невеличкі будиночки у зовсім невеличкому провулку, праворуч якого розлігся густий ліс.