Розділ 17

Марк

— Мамо!

Я шукав її ледь не скрізь, але мами ніде не було. Вона сказала, що чекатиме, але тепер, наче переховувалась від мене. Зійшовши зі сходів, я пішов до кухні. На диво, лише тепер почув звідти голоси, серед яких почув і мамин.

— Мамо! Я скрізь тебе шукаю.

— Привіт, любий, — відповіла досить стримано.

Дуже цікаво. Вона, наче й привітна, але поглядом ладна була пропалити мене наскрізь.

— Ненсі, принеси нам чай, будь ласка.

Посміхнувшись Ненсі з Міхаелем, мама холодно глянула на мене і пройшла повз. Аж моторошно стало від такого погляду. Вона впевнено йшла до вітальні, а я, як у дитинстві перед важливою розмовою, слідував за нею. Тоді, зазвичай, я примудрявся нашкодити чи то в домі, чи то поламав її улюблені квіти, хай навіть то все вийшло випадково. Втім, почувався зараз саме так.

Мама граційно сіла на диван, заклала ногу на ногу, а руки схрестила поверх колін. Погляд так само прикутий до мене, але тепер почувався, як на допиті. Ненсі принесла чай, а вона досі не зводила з мене очей.

— Дякую, Ненсі, — сказав їй і тепер сам напружено слідкував за мамою. — Я так розумію, ти хочеш мене висварити за ранок?

Вона досить стримано всміхнулась.

— Зовсім ні, хоча й було бажання.

І знову замовчала. Очевидно, що мама все ретельно спланувала і знала, чого чекала від мене. Хотіла мого каяття? Цілком можливо.

— Я помилився, — промовив спокійно. — Зробив жахливу помилку. Ти про це хочеш поговорити?

Дивлюсь в очі, а в горлі все аж пересихало.

— Не тільки, — мама нахилилася за чаєм. Зробила ковток та повернула чашку на блюдечко в іншій руці. — Те, що відбулось у вас з Інною мене дуже непокоїть, але ти — моє дитя і я бачу значно більше. Бачу, що тебе щось непокоїть і це заважає вашому нормальному життю. Ми розмовляли з Інною сьогодні, як ти знаєш. Але мені дуже шкода її, бо вона кохає тебе, а твої вчинки, Марку, роблять їй боляче.

Слухав маму, але розум чомусь прагнув бути в іншому місці. Та я потребував і цієї розмови, щоб мій тягар не знищив тих, кого я люблю.

— Знаю, мамо… Я намагався робити все правильно… Намагався забути… Але є речі, які важко забути й жити далі, наче нічого не відбулось. — замовкнувши, з болем заховав лице у долоні, знову згадуючи минулі місяці, минулий ранок.

Почув, як мама підвелась та підійшла до мене, майже нечутно сіла поруч і торкнулась мого плеча.

— Розкажи, що з тобою… 

Я похитав головою.

— Не знаю як… 

— Просто почни з початку, щоб я зрозуміла, що з тобою і як допомогти вам.

Набравши глибоко повітря, я відвів руки від обличчя й зробив перший крок:

— Я приревнував її до колишнього, який приїхав сюди у справах… Тоді я зірвався та влаштував їй допит і зробив боляче… Фізично. — Відчув, як мама забрала руку. Добре, що зараз не бачив її погляду, хоча був певен, він як і в той день. — Я довів її до того, що вона втратила нашого сина… 

Зажмурив очі, аби не дати сльозі вирватись. Я ворушив це знову. Втомився.

— Та я зробив тоді ще одну помилку… Ти знаєш, що я практично не п’ю, але тоді напився… Змусив Таяса відвести мене в клуб до Чейза… І там продовжував пити… Потім прийшла вона… 

— Марку… Що ти накоїв?

Чув, як мама підвелась на ноги та підійшла до вікон, зробила кілька кіл і спинилась. Та я знову, як боягуз, сховав голову у своїх долонях. Залишалося лише уявляти весь той осуд в маминих очах… 

— Досі не можу пробачити собі того, що зробив… Думав, якщо забуду про це, то в нас все владнається, але воно завжди перед моїми очима. Кожна Іннина сльоза за Алексом, як нагадування про все, що я накоїв… Думав ми пройшли найстрашніше… Але в той вечір я ледь не втратив її, мамо… — стримувати сльози було марно, бо раз за разом витирав їх, а вони все не спинялись. Почувався якимсь шмаркачем недозрілим. — Вона стояла на краю тераси, босоніж, роздягнена… в листопаді… Що було б, якби я не вхопив її? Я ніколи не чув, щоб хтось так плакав… І все через мене, через те, що я позбавив її Алекса.

— Перестань! — вигукнула мама, знову опинившись біля мене. Голос був сповнений не меншого болю, ніж мій. — Ти не знав… Ти не хотів… 

— Не виправдовуй лише тому, що це скоїв твій син.

— Я не можу… Але й ти не можеш картати себе вічно, бо це руйнує не тільки тебе, але й твою сім’ю, Марку.

— Знаю, — очей не підіймав на неї, бо все ще соромно дивитись їй в очі. — Мене це вбиває і я не знаю, як мені з цим боротись. Я не можу сказати Інні про це, бо вона зненавидить мене… назавжди.

— Любий мій, — мама взяла у свої долоні моє нікчемне обличчя і наші очі зустрілись, — ти маєш вірити у ваше кохання, що ви зможете все побороти лише тоді, коли боротиметесь разом. Через свої помилки ти їх відштовхуєш. Твоя помилка засліплює тебе, так само як з тими квітами… 

Я ковтнув грудку в горлі.

— Я бачив її з якимось чоловіком… І знову зірвався.