Розділ 15

Марк

Більше жодних зустрічей не було, принаймні коли я зустрічав дружину кожні наступні дні. Натомість кілька разів я бачив її за розмовою телефоном. Підслуховувати то було не моє, тож я залишив те на рівні довіри. Але ж ні, потім почали надходити букети, при чому в офіс! Я знав, бо я — Нельсон. Добре, що люди думали, що то я так балував свою дружину, але ж сам розумів, що вони не від мене. І через це я більше не зміг стримувати свої ревнощі в закритті. Це було щось схоже на скриньку Пандори, яку я помалу відкривав.

Запитати в неї напряму? Ні, я боявся повторень… За неї боявся. Нерозумно? Можливо. Чомусь тоді мій розум працював геть по-іншому. Та після випадку на терасі щось в мені дало збій, що саме — поки не знав. І саме через це я став роздратованим, це помічав і Таяс, і батько й Інна не стала виключенням. Таяс кілька разів розпитував, та після приховування ним правди про Алекса, я вагався говорити з ним про мій тягар.

Отже, одного з таких днів я повернувся додому. І що я там побачив? Букет. Клятий букет! Поважно стояв на нашому обідньому столі, як ні в чому не бувало! В той момент мені здалось, що наді мною хтось добряче кепкував, бо Інна одразу збігла сходами на зустріч та кинулась мені на шию. Цілувала, а я так і не міг відірвати погляду від квітів.

— Я думала що то ти так показував усім, як мій чоловік мене кохає! — з захопленням торочила вона, обіймаючи за шию. — Та коли на роботі вже місця не вистачало — вирішила принести їх додому. Вони просто чарівні! Я вже було почала думати, що ти чимось завинив переді мною… 

Я мовчки дивився то на букет, то на неї, геть не розуміючи, що відбувалося.

— Ти про що? — таки озвучив свої думки.

Інна відсторонилася і дивилася на мене вже розгублено.

— Про квіти… 

Її голос здригнувся й очі подивилися на букет.

— То вони не від тебе?

— Вони не від мене.

Промовив я, як вирізав ножем по шкірі кожне слово.

Бачив лише розгублене обличчя і при цьому відчував, що всі мої старання тримати себе в руках, кудись зникли лише через якісь квіти. 

Повільно підійшов до столу, уважно роздивляючись його.

— То від кого він? Хоча були ж іще, — сказав холодно.

— Я не знаю… Думала, це від тебе… 

— Тобто, замість того, щоб особисто принести дружині квіти додому та з милою листівкою, я засипав тебе ними на роботі?

Мене накрило розпеченою хвилею люті й одним помахом згорнув цей клятий букет зі столу. Здалося, що ваза відлетіла кудись в стіну, бо в ту ж мить Інна скрикнула.

— Марку, припини… — благала вона, простягнувши до мене руку. — Я дійсно думала це від тебе.

— Тоді від кого вони?! Від того типа?

— Якого? Грега?

— О, то в нього ім’я є?

Чув свій голос, сповнений сарказму та злості, від чого Інна ще більше розгубилася.

— Грег, той чоловік з кав’ярні, але ми не… 

— Ти дійсно досі не пробачила мені втрату Алекса?! Це так ти мені мстишся?!

Потік мого гніву спинив ляпас. І тепер я зустрівся з її поглядом: розбитим, розчарованим та порожнім. Вона підійшла до мене ледь не впритул, пронизуючи потемнілими очима, і промовила не менш крижаним голосом:

— Ти зробив помилку… Марку… 

Коли вона стиснула руки в кулаки, я здивувався її рішучості. Не міг нічого зрозуміти, хоча припускав, що коли охолону знову жалкуватиму… Та ці кляті букети, цей Грег… Я був переконаним, що це його квіти. Втім, зараз міг лише дивитись на Інну, яка зникла на другому поверсі. Так само стоячи посеред кухні, я знов і знов прокручував все, що відбулось щойно. Ревнощі знову накрили мене, бо я дав їм волю. Не знав чому, але я хотів цього. Потребував випустити з себе все те, що було всередині, звільнившись. Та одне я збагнув лише згодом, коли склав до купи деталі: Інна справді могла подумати, що квіти від мене, інакше б не приносила додому і намагалася б приховати це.

Роздуми спинились на її словах, що я зробив помилку. Не контролюючи свою злість, я дійсно згадав про Алекса? Пульс прискорився. Я подивився нагору… Вкотре відчував себе таким циніком та ідіотом.

Далі вже біг сходами нагору, сповільнюючись, коли наближався до кімнат. В грудях кипіло, тільки тепер то була не лють… Почувши схлип з кімнати Емми, увійшов всередину, але мене одразу ж спинив крижаний голос:

— Іди геть… 

Це було гірше ляпаса, але я все одно підійшов, прихилившись до неї. Навіть Емма мовчала, тулячись в материнські груди, немов ховалася від монстра.

— Вибач… Я… 

— Досить, Марку! Іди.

— Вислухай мене, благаю… 

— Просто вийди, Марку! Не тепер.

Подивився на Емму в надії, що вона подивиться своїм поглядом і допоможе мені, але донька відвернула своє личко. Втім, я нахилився і поцілував Інну вище коліна, провівши рукою.

Вийшов у холод на терасу. Підсвідомо, бо боявся, як і в той день. Дивився на місто і намагався проаналізувати все, що я знову утнув. Як я міг бути таким? В мене не вкладалося це в голові. Схилив голову на свої руки й в моїх думках з’явилось ім’я — Грег. Якщо Інна казала правду, а я не повинен сумніватися в цьому, то це могло бути справою його рук. Але навіщо? Хто він? Певен, він знав, з ким мав справу і доказ цьому — його погляд тоді…