Розділ 14

Інна

Мій робочий день добігав кінця. Не те щоб я жалілась, але напружувало те, що на мене весь час дивилися, як на якусь панянку, якій не місце серед смертних. Так, я вже майже рік працювала в редакції, але все одно в їхніх поглядах нічого не змінилося. Хоч би зненавиділи, чи що! Може, тоді б відчула себе звичайною, хоча я завжди залишатимусь такою. В мене лише чоловік незвичайний.

Я саме допрацьовувала статтю для рубрики, яку на мене в останню мить перекинула місіс Паркер. Написати про моду… Я подумала, що це жарт, але після того, як багато хто дізнався про мою весільну сукню, мене все частіше почали закидувати саме в напрямок моди. Тож вирішила не відмовлятись. В разі чого — Френі завжди мені допомагала в таких питаннях. Практично дописуючи останні кілька рядків, я почула невпинну вібрацію свого смартфона та одразу ж глянула на екран. Невідомий номер наполегливо добивався моєї уваги.

Пройшлась пальцем по екрану і промовила, прислухаючись до голосу в динаміку:

— Слухаю вас.

— Вітаю, місіс Нельсон! — відповів мені досить приємний тембр абонента. — Я Грегорі Доусон, з видавництва. Дзвоню вам щодо зустрічі з містером Аленом. Його було відправлено у відрядження і відповідальним за друк вашої книги зробили мене.

— Он як… — я ніби й засмутилась, бо звикла до містера Алена, як до гарного фахівця. — Дякую, що ви повідомили мені… 

— Є питання стосовно вашої книги, які б хотілося обговорити особисто, щоб наша співпраця була вельми продуктивною, і ви, як наша важлива замовниця, залишились цілком задоволеною. Хотілося б від вас особисто дізнатись про бачення вашої книги, раптом містер Ален щось не так мені доповів… 

— Так, звісно! Можемо зустрітися… — я поглянула на годинник. — В мене робочий день майже скінчився, тож могла б виділити для вас кілька хвилин. До речі, було б непогано, якби ми зустрілись біля редакції «Таймс», тут на розі як раз є кав’ярня.

— Дивовижно, я саме неподалік!

— Чудово, тоді чекатиму вас біля редакції.

— Відмінно, я буду вчасно.

Містер Доусон вимкнув телефон, а я посміхнулась, як переможниця. Досі я чекала, коли містер Ален подзвонить щодо моєї книги, над якою працювали у видавництві. Одну книгу вже видали рік тому, але Марк не знав і про це. Хотілося надрукувати хоча б декілька, щоб бути повноцінним письменником, а не видати одну й афішувати скрізь — дивіться, я вже письменник, бо в мене є тираж книги, надрукованої завдяки Марковому імені… Це факт. Перша книга була радше сплеском моїх емоцій від новини про Емілію, тому її написала під час вагітності. Тож то скоріше дитяча книжка.

Хвилин через десять я вже прямувала до виходу. Накинувши на шию шарф, я поквапилась одягнути рукавички. На дворі мені в обличчя одразу ж вдарив порив холодного вітру. Джона ніде не було, але побачила чоловіка, який посміхнувся мені та зробив кроки в мою сторону. Очей не зводив з мене, натомість він виглядав досить зацікавленим, чи то так діяло на людей, що я — Нельсон… Русявий чоловік з виразним поглядом блакитних очей, ще на відстані прискіпливо вивчав мене, як мені здалось. Але вже за хвилину він стояв переді мною, а в грудях виникло дивне відчуття дежавю, яке траплялося доволі рідко. Зблизька його очі ще більше здавались якимись знайомими… Чорне пальто дуже пасувало йому, такі ж рукавички, штани, черевики, навіть шарф на шиї, все було досить вдало підібрано, наче під нього. Якоїсь миті навіть засумнівалась, а чи насправді він був з видавництва? Але ж він знав містера Алена, тож він саме та людина.

— Я вражений… — промовив він, щойно зупинився переді мною, але побачив подив на моєму обличчі й поквапився продовжити: — Не думав, що побачити місіс Нельсон особисто, викличе в мені такий захват. Перепрошую за мою нечемність. Радий знайомству з вами.

Простягнув мені свою руку заховану в рукавичку, яку я потиснула. Хоча постійно дивитись на малознайомого чоловіка виявилось досить ніяково.

Чоловік ледь торкнувся мого плеча і вказав на кав’ярню на розі.

— Ви про неї казали?

— Саме так! Тут чудова кава та тістечка, хоча частіше я брала каву у «Маку».

— Там смачніше?

— Скоріш, звичка.

Поки ми чекали, доки зміниться світлофор, він яскраво всміхнувся мені. І ми рушили вперед щойно колір змінився. Містер Доусон досить ввічливо відчинив мені двері, дозволяючи увійти всередину першою. Допоміг скинути пальто й сам поквапився зняти своє.

— Вітаю, вас! — одразу ж біля нас виникла офіціантка. — Що будете замовляти?

Містер Доусон мигцем глянув на мене, а потім на дівчину:

— Гадаю нам вистачить кави. Дякую, міс.

Та кивнула й залишила нас.

Містер Доусон досить ретельно вивчав мене, або ж мені лише так здавалось, від чого мені ставало дедалі ніяково. Та він, наче й забув чого ми тут, продовжував прискіпливо обводити мене блакитними очима.

— Може, ми почнемо? — почала я, механічно посміхнувшись йому.

Він відповів з не меншим захватом.

— Звісно. Насамперед ось моя візитівка, — він протягнув мені чорну візитівку зі своїм іменем, набитим сріблястими літерами.