Розділ 12

Інна

Не змогла.

Думала в Марку знайду відраду, забуду все… Та щойно його рука торкнулась мого живота, де зовсім нещодавно був Алекс… Мені стало страшно. Не розуміла в чому зв’язок, але я злякалась. Я бачила його розгублені очі, розуміла та відчувала наскільки сильним було Маркове збудження, але не змогла зробити цей крок далі. Я відступила.

Я була вдячна йому за те, що він не тиснув на мене, що завжди вмів терпіти мої забаганки. Хоча десь там, глибоко всередині, розуміла, що чоловік не зможе постійно давати задню. Та й і я ж не хотіла так, бо мене тягнуло до нього. Марковий магнетизм завжди приваблював мене у свої обійми.

Завдяки пігулкам я заснула досить швидко. Знов чула серце Алекса тільки цього разу жодного серпанку — лише я посеред лікарняної палати та його серце, звук якого знову віддалявся від мене… Треба сказати Пітеру, що пігулки не забирають від мене цей сон, що я лише більш-менш могла поспати.

Прокинувшись, я побачила, що Марк сидів на краю ліжка, схиливши голову. Я відчувала, що його непокоїло те, що відбувалося навколо нього. Певна частина мене розуміла, що він мав право знати все, але я боялась наслідків. Одних вистачило, а що як все стане ще гірше? Я спробувала перепросити за вчорашній вечір, але неочікувано для мене, Марк запитав про пігулки, які я залишила в ванній. Не бачила сенсу приховувати це від нього, сказала, як було… Але те, що запитав він потім, розгубило мене.

— Хто такий Алекс? — запитав він рівним голосом, хоча розуміла, що це голос ревнощів. А я навіть вимовити нічого не могла у ту мить, бо сльози подались хто куди. — Він тобі снився… Я намагався тебе збудити, але ти почала звати його, щоб він не залишав… Ти плакала.

Чула лише, як він продовжив говорити, робити свої припущення, але мене розбивало ще дужче кожним його словом. Спинила його, подивившись в його очі, які досі нічого не розуміли… 

— Син… — промовила дивлячись на нього, як його погляд наче занурювався на глибину, а разом з ним і я.

Все відбувалося ніби на якомусь автоматі, голос тремтів, хоча я намагалась не здатись знову. Бачила, як Марк реагував на кожне слово, як напружено та розгублено крокував кімнатою. Я пройшла через це і розуміла, що відбувалося з ним тепер. Принаймні намагалась. Він схилився біля моїх ніг з відчуттям провини, а мене спиняв біль заперечити це. Бо ж в глибині душі я з цим боролася й досі, аби перестати звинувачувати в цьому його.

— Будь ласка, любий… — прошепотіла, тримаючи його обличчя у своїх долонях. — Я лише почала справлятися… Давай будемо разом це переживати… Благаю.

Дивилася в темні мокрі очі, знов і знов цілуючи, щоб ми лише могли забути про це. Я не хотіла казати «якщо зможемо», бо хотіла в це вірити. Що обов’язково все подолаємо, але лише тоді, коли ми будемо разом. Дуже сподівалась на це.

— Пообіцяй мені, — сказала я, вдивляючись в його очі. Спробувала зібрати усю свою впевненість до купи. Марк вагався підіймати очі, але я знову наполягла: — Пообіцяй мені, Марку!

І він підвів свої очі й наші погляди перетнулися.

— Все що завгодно… 

— Пообіцяй, що ми все подолаємо. Разом!

— Разом… 

Його голос мало втішав, але він погодився, бо мій Марк ніколи не здавався.

— Разом.

Вкотре прошепотіла в його губи, тонучи в ньому. Він з пристрастю цілував мої губи, обхопивши мене своїми гарячими долонями. Ще ніколи його поцілунки не були сповнені такого болю, як тепер. Здавалося, що саме ними він спокутував переді мною свою провину, намагаючись забутися в мені, в нашій близькості. Відчувала його мокрі щоки, чула скажений стукіт його серця, переймалась кожним тривожним подихом, що виривався з його грудей. І все це — мій Марк, мій світ та моє життя. Ми все подолаємо разом.

Так ми й долали все разом: я, Марк та наш янгол. Після останніх подій Емма знову підпустила до себе батька, а вона була ще тим детектором. Своїм батькам я так і нічого не розповіла про втрату та наші тимчасові проблеми. Ми це пережили, отже, ця сторінка нашого життя закрита для всіх. Йшли далі, крок за кроком, день у день.

Та вистачило Марка на сім місяців. Так, саме його. В ньому щось наче зламалось, тільки я не розуміла що саме і коли.

Наш останній новий рік пройшов досить непогано, далі мій день народження, на який Марк подарував мені авто — моє перше, про яке я могла лише мріяти. Ним виявився білий «Porsche», навіть страшно запитувати про його ціну, але воно було для мене. Всі ці роки Марк завжди балував дорогими подарунками, прикрасами, гаджетами, які лише з’являлись на ринку, але авто… Тоді я зрозуміла для чого Марк вчив мене водити машину. Втім, це не пояснювало такого раптового та дорогого подарунку. Та я не могла сумніватися у Марку, бо це виглядало б смішно.

Вже десь через тиждень після мого дня народження Марк став затримуватися до пізньої пори. Якби Таяса не було весь час з ним, то я б хвилювалась значно більше, але сама його присутність поряд, змушувала мене вгамовувати свої шалені думки.

Робота в газеті тривала, щоправда, Марк влаштував все так, щоб я була більше вдома з Еммою і щоб постійно була зайнята чимось. Головним завданням було — не думати про минуле, в якому моя боротьба за нормальний сон та без пігулок тривала три місяці, поки я перестала чути дитяче серце. Часом спиняла себе на думці, що я звикла до того ритму і не бажала більше з ним розлучатись. Інша частина мене, та що мала Емму, щоразу достукувалася до мене, що донька реальна і я мала б зосередитись на ній. Та щось ніби не пускало мене до неї. Точніше Алекс мене не пускав…