Розділ 10

Інна 

Не думала, що в цьому світі існує така дивовижно ідеальна темрява. Жодного променя світла, ані найменшого джерела, яке б хоч трохи розбавило цю досконалість. Можливо, тоді б тут було бодай трохи якогось тепла. 

Мої ноги торкалися холодної підлоги і я зрозуміла, що йшла босоніж. Чому так? Де моє взуття? Ніби одна на все це моторошне місце, бо чувся лише мій подих, тихий, але подекуди тремтячий від мерзлоти. То де це я? Намагалась хоч щось роздивитись, та все було марно. Втім, я продовжувала іти вперед. Відчувала нестерпні відчуття у своїх кінцівках, наче цілий день з друзями грали в сніжки голими руками, а через мої ступні ця крига пробиралась аж до горлянки.

Згодом, до мого зору таки почав надходити зовсім малий промінчик світла десь попереду, який ніби вказував мені напрямок. Боячись не спіткнутись ні об що, я йшла за ним. Чим ближче я підходила до нього, тим більше почала розрізняти звуки, які надходили з мороку навколо: легкий та ритмічний, а подекуди чувся сміх. Дитячий… 

Я зупинилась.

Здалось, що мої щоки стали мокрими. Чим ближче я наближалась, тим чіткими ставали звуки. Ритм серця, досить прискорений, від чого сльози ще більше заливали моє обличчя. Чула сміх і кортіло дійти туди, але десь на півдорозі, мене наче спинило невидимим серпанком. Стукіт серця ставав дедалі голоснішим, приглушуючи собою сміх. Його биття вібрувало в мені своїм ритмом…

Я досі намагалась побороти серпанок, тому що все моє нутро розуміло, що мені потрібно потрапити на те світло, тому що там був мій вихід. Але ця невидима завіса почала огортати мене холодом та розпачем… Вона затягувалася навколо моїх рук, навколо шиї… Стукіт серця почав лунати в моїх вухах, перемішуючись з биттям власного серця. Відчувала, як страх ще сильніше заволодівав мною, а тіло почало судомно здригатись від паніки та сліз… 

— Будь ласка… — почула свій тихий голос.

І наступила тиша.

Серце більше не билося… 

Моє чи його?

— Алексе, будь ласка… Повернись… 

Мій Алекс… Ти мусиш повернутись… 

Тілом наче пропустив хто потоки струму, так нестерпно віддавалося у моїй голові усвідомлення, що його більше нема.

— Люба, — чула десь поза межами серпанка, з якого досі не могла вирватись, а він все дужче скручував мене. — Інно!

Хотілося вивільнитись та не було сил. Здалося, що він вбирав в себе кожну мою сльозу, стаючи від цього ще важчим. Поступово його вага почала тягти мене додолу і я корилась йому… Без бою… Без будь-якої надії.

— Матусю, — тепер почула дзвінкий голос. — Відпусти його, матусю… 

Моя квіточка. Усвідомлювала, що це Емма, але не розуміла, чому вона була тут і де саме?

— Дівчинка моя, — зі стогоном промовила у темряву, але очима шукаючи те світло. Та я була скута серпанком, через який не вдавалося підвестись та звільнитись. —  Я не можу… 

— Можеш, ти ж моя матуся… 

Донеслося, як знов навкруги почав лунати дзвінкий сміх, а слідом за ним з’явився той промінчик, тільки тепер він рухався до мене. Маленькі рученята потягнулися до мене, почавши зривати з мене цей серпанок… 

І я розплющила очі.

Це лише наснилось? Але ж кожне відчуття було таким реальним та болючим… 

— Люба моя, — Донна притулила мене до себе, — ти налякала нас… То лише сон, мила.

Вона гладила моє волосся, похитуючи, заспокоюючи. Розуміла, що тепер я дійсно плакала. Шалено, божевільно та як та, що втратила частину себе. Емма обхопила мою руку і притулила до себе. Моє маленьке диво… Вона була там такою реальною, але це був лише сон.

— Відпусти свій біль, люба, — сказала Донна, стримуючи свої сльози. — Це важко зробити, але не давай йому захопити тебе, бо він тебе знищить… 

Наче розуміла її, але від цього мені не ставало легше. Наче чийсь злий жарт над моїм життям, знущання, яке не знала, як довго ще триватиме… Доки не зламає мене? Боліло. Це розривало мене зсередини без будь-яких шансів звільнитись.

— Яку ніч я бачу цей сон… — схлипуючи прошепотіла я. — Але сьогодні серпанок мене здолав… А потім світло… і рученята Емми.

Я подивилась на донечку, яка так мило посміхалась до мене, як справжнє світло. Ми вже кілька днів у Анахаймі, а мене все мучив той сон, який наче забирав все моє життя тим серпанком. Вдень, коли Емма насолоджувалась атракціонами та яскравими персонажами, я снувала за ними, як тінь. Щосили намагалась не засмучувати дитину. Пігулки я пила, як і було наказано, втім я не бачила результату. Попри них, я так само бачила той сон, а часом навіть при свідомості чула його серце. Я не казала про це Донні, тому що боялась, що почала межувати з божевіллям, яке розвивалось в мені досить стрімко. День у день, крокуючи слідом за донькою, я розуміла, що вона — ковток мого життя. Мені було неабияк важко ці дні, бо відчувала себе радше, як зомбі, аніж матір’ю цього янголятка.

До тепер.

Я не знаю, що відбулось в цьому сні сьогодні, але я відчула полегшення, хай і часткове. Не знала, як надовго, але тепло дитячих долоньок, немов досі розливалося моїм тілом, зігріваючи мене зсередини. Вкотре ловила себе на думці, що моя дитина особлива. Досі не розуміла, як і чому, але бачила це дедалі частіше. Через кілька місяців їй буде вже чотири, а мені навіть страшно уявити, що буде тоді.