Розділ 9

Марк

Голова розривалась, наче вчора мене хто натовк… 

Лише коли я вийшов з душу та витерся рушником, зрозумів, що натовкли мене таки по-справжньому. Оглядав у свого відображення синець на щоці, який відходив до ока, побачив кілька на ребрах по два боки та один, ледь помітний, на шиї. Стуливши губи, обгорнув стегна рушником і заціпенів. Розумів, що вчора я був п’яним, а при мені був Таяс, який ніколи не допустив би такого з чийогось боку. Тож побив мене саме він. Виникло інше питання: «За що?». Що ж було вчора? Лише згодом згадав, що я зробив боляче своїй коханій… Полум’яною хвилею лють переповнила мій розум і я безконтрольно спинив свій кулак у дзеркалі, з якого на мене дивилась ця тварина… Безліч уламків з дзенькотом встелили підлогу навколо моїх ніг. З розсіченої шкіри вмить почали проступати краплі крові, але я не зважав на це, бо лють навіть не думала відпускати мене.

Знов і знов у моїй голові виникали картинки з клубу, від яких лава всередині закипала ще більше. Мої губи торкались якоїсь дівки на моїх стегнах… Торкався її скрізь… Хотів її… Мав… Бо думав, що то Інна… Відчуття нудоти з’явилось у горлі, від чого я скорчився над раковиною. Навіть не думав, що в мене буде така реакція на чужі дотики. Але чому ж їх не було тоді?!

Прокляття!

Заволав на все горло, певно, почули б усі, якби я не був тут сам…

Сам.

Без Інни.

Без Емми, мого сонечка… 

Звук мобільного почав доноситись до моїх вух і я буквально зірвався з місця та побіг по уламках до нього. Як же ж билося моє серце, коли я побачив напис «кохана»!

— Мила! — мій голос ледь не обривався від того хвилювання, яке зараз розривало мене на шматки. — Де ти? Я… Вибач мені, прошу… Скажи де ти і я примчу… 

Просто вибач? Я дійсно розраховував, що вона так просто мене вибачить? Розумів, що не міг сказати нічого іншого, бо той вечір ще більше розпинав мене перед нею. Почувався огидно та нікчемно перед своєю жінкою… 

— Марку… — спинила мене і повз мій розум пронісся весь той біль в її голосі, який я спричинив. Мої щелепи стискалися, як капкан на звіра, яким я почувався тепер. — Не треба. Дай мені час… 

«Не треба…»

Моє серце вистукувало кожен склад: повільно, знущаючись та вирізаючи на собі ж цей розпач.

— Люба, благаю, прости мене… — намагаючись опанувати своїм хвилюванням, шукав хоч якесь собі виправдання, але розумів, що його нема. — Я не повинен був… Я — дурень! Але благаю, повернись, життя моє. Мені погано без тебе…

Добре чув, як тремтів її голос. Впевнений, що вона була залита сльозами, а це розривало мене ще дужче. Знав, що вона намагалася не подавати знаку, щоб я не чув… Але ж я відчуваю її, кожна сльоза, як лезо для мене…

— Я дуже тебе кохаю, але дай мені час, — почув зовсім тихий голос. — Я не готова тобі пробачити…

Вимкнула.

«Не готова тобі пробачити…»

Мабуть, лише тепер я остаточно усвідомив рівень тієї прірви, яку власноруч вирив між нами своїми необґрунтованими ревнощами. Я закрутив цей хаос лише від думки, а сам… торкнувся іншої… Таяс… Але то вже неважливо, бо я не мав права навіть дивитись, не те що торкатись… А те, як я це робив і як довго й чим скінчилось, приводило мене до сказу… Я не знав, як тепер дивитимусь в її чисті очі… І вона мала рацію — я не заслуговував на прощення. Принаймні я не міг дозволити собі цього.

На мене надійшла дивовижна апатія… Я сів на ліжко і мовчки дивився на криваві сліди від моїх ніг. Телефон випав з рук, а я все так і сидів, вдивляючись у криваві візерунки. Що я там бачив? Нічого втішного… Бачив наслідки. Біль. Порожнечу.

З такого стану мене вивели кроки та голос Таяса. Лише тоді я побачив, що за вікном вже стемніло. Увесь цей час я просидів у прострації. Та й тепер не сильно далеко від неї утік. Кров ніби спинилась… Але не біль.

— Марку?!

По голосу чув, що Таяс підіймався сходами… А мені було байдуже.

— Та щоб тебе! — вилаявся він, кинувшись до мене. — Прокляття, Марку! Що ти знову накоїв?!

Він із жахом оглядав сліди, що вели до ванної та сам пішов туди. Чув як знову вилаявся, ступаючи по уламках. Повернувся до мене вже з аптечкою та почав обробляти мою руку. Навіть не знав, чи боліло воно мене, бо це не мало значення. Таяс глянув на мої босі ноги й, одна за одною, почав діставати скалки від дзеркала.

— Візьми себе в руки! Подивись на себе!

— Чому ти раніше мене не спинив?

Мій голос лунав, наче десь збоку від мене. Я ніби намагався перекласти свою провину на Таяса, але розумів, що виглядав ще нікчемніше.

— А ти когось слухаєш, коли щось собі вирішиш? — його голос був повен презирства та гніву, який він вміло стримував, на відміну від мене. 

— Де ти був, що вона до мене прийшла? — запитав зовсім рівним голосом, не зводячи з нього очей.

— Дзвонив до Вінса.

Діставши останню скалку, він підвівся й знову пішов до ванної. Через кілька хвилин повернувся і почав прибирати кров з підлоги, килим після цього потрібно буде лише викинути.