Розділ 8

Інна

Розплющивши свої очі, я довго не могла сфокусувати зір. Зрозуміти де я та що зі мною сталося, далося досить важко. Поворухнула руками, але вони були, немов із вати. Авто мене ніколи не збивало, але відчуття було, наче саме це і трапилось. Відчувши дотик до руки, спробувала повернути голову, яка теж була якоюсь непідвладною мені. Бачу, наче чиїсь знайомі очі переді мною… Так, це Пітер. Лише при самій думці, що це він, мої повіки стали мокрими від непроханих сліз, а разом із ними й від спогадів… Руки якоюсь силою потягнулися до живота і моє тіло вмить почало судомно здригатись від сплеску почуттів, емоцій, болю… 

Я його втратила… 

— Тсс… 

Почула збоку голос, але він не втішав, якщо Пітер розраховував саме на це.

— Чому?.. — тихо запитала я, хоча й розуміла, що насправді ніхто не знав чому… 

Або ж знала… Бо Марк призвів до цього… Моє серце стиснулося від болючого усвідомлення правди. Він вкрав той час у нашого сина… Можливо, встигли б врятувати… 

— Ти маєш бути сильною. Донька ж тебе чекає, а дитині потрібна здорова мати.

Моя дівчинка… 

Заплакала ще дужче.

— Треба, щоб хоча б кілька днів ти тут полежала… Знаю, що ти можеш заперечувати, але тут ти під моїм наглядом. До тебе дзвонили, поки ти спала.

Він подав мені телефон. Серце калатало, бо відчувало, що то Марк дзвонив.

— Я вимкнув його. Заспокойся, подзвони, якщо є хтось, кого б ти хотіла бачити поряд. Все, як ти просила — таємно, ніхто не знає, хто ти. Чоловік також. Ти тут під моєю опікою.

— Дякую.

Мій голос ледь звучав крізь постійне схлипування. Після того, як Пітер вийшов, я увімкнула телефон, на який одразу ж прийшло купа повідомлень про пропущені виклики. Бачила пропущені від Марка, від Кості… Напружилась. Отже, Марк дістався до нього?.. Глянула у вікно, за яким вже було досить темно, а потім набрала Донну.

— Люба! — майже одразу почула її схвильований голос. — Як ти? Вже ніч, а від тебе ні слова… 

— Вибач… — схлипнула, стираючи сльозу. — Як Емма? Вже спить?

— Так, заснула, хоча весь час була сумна, казала, що вона тобі потрібна… 

Не могла більше стримувати сльози й заревіла дужче, розуміючи, що треба заспокоїтись. Але чи зможу колись?

— Дуже потрібна… 

— Де ти? Я приїду до тебе!

— Вже пізно… Я в лікарні… 

Почувши, як Донна охнула, на якусь мить в динаміку запанувала тиша.

— Що сталось, доню?

— Завтра. Будь ласка… Тільки Марку… 

— Так, я не скажу, не хвилюйся. Альфреду також. Це між дівчатами. Завтра я буду в тебе.

— Тільки без Емми. Не хочу її лякати… 

— Добре, люба.

Сказавши Донні назву лікарні, я вимкнула телефон. З болем подивилась на номер Марка і, вимкнувши, відставила телефон у сторону, не наважившись подзвонити. Дивилася пригнічено у вікно, а руки автоматом вклалися на животі, весь час погладжуючи його. Як тепер мені пережити все це? Я ніяк не могла збагнути, як моє життя повернеться завтра. Навіть боялась цього. Мого маляти вже не було, а разом з ним, здавалося б, й мене. 

А я вже подумки не раз шукала йому ім’я… Вірила, що це мав бути хлопчик. Відчувала. Хотіла назвати його Олександром. Алекс… Пригадала, як вперше на УЗД Пітер дав послухати биття його серця… В ту мить мій подих затамувався, бо вже тоді я розуміла, що це ще одна наша частинка росла в мені. Нехай він був зовсім крихітним, але вже тоді серце так яскраво відбивало свій ритм. Здавалося, цей звук назавжди буде в моїй голові. Закриваючи очі, вкотре чула ритмічне биття й одразу ж, здригаючись, розплющувала їх. І так всю ніч… До самісінького ранку не могла навіть виспатись, щоб не чути серцебиття мого сина. Знову сльози.

Стук у двері сполохав мене, чи то просто вирвав зі світу, в якому я тепер опинилась.

— Добрий ранок, — це був Пітер. Він всміхнувся рівно доти, доки не зрозумів, що вся моя ніч пройшла в сльозах. — Інно… Ти всю ніч плакала?

Я лише відвернула обличчя до вікна. Він підійшов та сів поруч у крісло.

— Ти сльозами нічого не зміниш, окрім того, як нашкодиш лише собі.

— Але я не можу викинути його з голови, Пітере… Щойно закриваю очі, як чую його серцебиття… Воно нікуди не дівається, розумієш? Я чую його… Навіть тепер.

Знову заплакала. Ненавиділа себе за таку слабкість, нездатність пручатись навіть власним емоціям. Я розуміла, що мусила бути сильною, але нічого не виходило щойно чула наступний удар.

— Не можу… 

Пітер взяв мене за руку.

— Це важко. Знаю. Але я вірю, що ти сильніша, ніж здаєшся.

А я вже навіть не вірила в те, що я сильна, бо я не відчувала себе такою. Почувалася зламаною, наче від мене відірвали частину мене. Позаяк, так і сталось.

Далі до моїх вух донеслися тихі та невпевнені кроки. Повернула голову і побачила поза спиною Пітера мого янгола. Сльози знову накотили на очі.