Розділ 7

Марк

— Перестань вже клювати мене! — вкотре загарчав на Таяса, а він все не заспокоювався, капаючи на мій мозок. — Я розумію, що погарячкував… — Погарячкував? Серйозно? Марку, ти бачив її? По-твоєму так виглядає людина, на яку лише погарячкували?

Намагаючись ігнорувати його слова, уважно вдивлявся у колір рідини, якої залишалось майже половина. Пив я вкрай рідко, практично не вживав, лише під настрій, або при відповідній нагоді. Та зараз я хотів лишень перезавантажити свою голову. Навіть не знав, чи зможе палючий напій з цим справитися.

Щойно хотів йому відповісти, як ліфт сповістив про чийсь прихід. Я зіскочив на ноги, сподіваючись, що то Інна. Залишивши склянку, я поквапився туди. Лише тепер зрозумів, що тримати рівновагу стало складно.

Немов хто відро води на мене вилив, коли я зустрівся з поглядами мами та Емми. Остання мене злякалась. Хоча і мама несильно мене впізнала. Її очі були такі… розгублені. Вона ніби не вірила своїм очам, кілька разів розгублено мотнувши головою. Та я й сам не повірив би… Я зробив крок до них, але вони зробили крок назад.

Перевів погляд на Емму, але мене розривало на частини від виразу її личка, яке ніколи не бачив таким сумним. Вона так само випалювала мене своїми оченятами, в яких я бачив Інну.

— Де матуся?

Як лезом… Ми обидвоє розуміли, що на це запитання не потрібно відповіді. Вона усвідомлювала, якою буде відповідь.

— Марку, де Інна? — запитала мама, ще більше нахмуривши брови.

А я стояв, як вкопаний, і не знав, що їм відповісти, бо дійсно не знав де вона… А що як вона пішла до нього або до того блондина? І знову почав ворушитись пекельний клубок всередині. Очі тьмяніли від ревнощів, як розум від віскі.

— Ходімо, люба, — сказала мама і повела Емму назад до ліфта.

— Мамо, куди ви?

Вона зупинилась і різко розвернулась до мене.

— Ти розчарував мене, сину. Емма буде поки з нами. І Інна.

— Мамо! — рушив до неї, та рука Таяса вхопила мене. — Моя сім’я має жити тут!

Підійшовши впритул, вглядалася в мої очі, але одразу ж скривилася, бо відчула запах алкоголю. Очі заблищали від сліз, а слідом без жодних вагань прилетів ляпас з лівої руки. Як символічно я підставив сьогодні другу щоку… 

— Подивись на себе… Чи розумієш ти, що накоїв, Марку?

Більше нічого не сказавши, мама разом з Еммою зникли у ліфті. Розгублено стояв посеред вітальні, досі обдумуючи мамині слова… Подивився на кухню, в якій Інна саме щось готувала до того, як я прийшов. Невпевненою ходою пішов туди. Гірка посмішка взялась ні звідки, коли я побачив, що вона зварила свій фірмовий борщ, який я так полюбив. Скотилась сльоза і нова хвиля гніву накрила мене. Та злився лише на себе. Ні на кого більше. Лише я винен. Одним рухом усе, що було на столі, згорнув на підлогу. Звук битого посуду відлунювався від стін, а пульсація крові у вухах ніби намагалась його перекричати. А потім я опустився на коліна посеред кухні.

Що мене переповнювало у цю мить? Нічого доброго. Порожнеча від провини. Мені потрібні були мої дівчата… А їх не було поряд. Одну забрала мама, а де Інна я навіть не уявляв. Дозволив її відпустити… Дозволив образити та завдати болю… Я мав попросити вибачення та повернути додому. Інакшого я не хотів.

Рішуче намагався підвестись на ноги, але зайве випите віскі дозволило підвестись лише за кілька спроб. Все ж таки спромігся вирушити на пошуки свого телефону. Таяс весь час жодного слова не впустив — напевно подобалося дивитись на моє картання.

На телефоні не було жодного пропущеного, та я впевнено шукав лише один єдиний. Натиснув на виклик, чекаючи, поки гудки зміняться на улюблений голос. Та на наступному гудку дзвінок скинули. Набирав знов — гудок і одразу скидання. Повторив, але цього разу абонент вже був поза мережею. Здається, я навіть не помітив, коли телефон випав з моїх рук.

— Не хоче говорити?

Я лише хитнув головою.

— Їй боляче, Марку. Ти образив її. Я попереджав тебе… 

— Досить! — не втримався я. — Я зрозумів все це одразу, як вона пішла!

Таяс підійшов до мене, беручи під лікоть.

— Тобі треба виспатись, пити то геть не твоє — п’янієш від кількох ковтків… 

— Я в нормі!

— Кажу, йди спати, Марку.

Він хоч розумів, як мені зараз спати в порожньому ліжку, де ще вранці лежала моя дружина? А зараз я навіть не знав де вона… Мама сказала, що вона теж буде в них, отже, вона мала б знати де Інна. Швидкими рухами набрав мамин номер, знову очікуючи відповіді.

— Так, Марку… — почув засмучений голос в динаміку.

— Інна з тобою?

Пауза. Згодом почув, як мама зітхнула.

— Ні, вона не зі мною. Ми ще в дорозі саме під’їжджаємо до тунелю. Відпочинь, Марку, і подумай над тим, що ти накоїв… 

Дзвінок обірвався, а я безсило опустив руки.

Скільки так простояв, навіть не розумів. Таяс весь час пильнував мовчки.

— Дізнайся де він зупинився. Сам або дзвони Вінсу.