Розділ 6

Інна

Забігла в кімнату вся в сльозах. Здавалося, що серце от-от і розірветься від того болю, який переповнив мене. Мій розум не сприймав того, що щойно відбулось. Не хотів, бо від цього ставало лише болючіше. Обличчя Марка перед моїми очима, його погляд, його крик, слова… Дотик його рук вперше такий болючий… Обпалював… Хотілося закричати та щось ніби заважало всередині, наче весь мій біль став поперек горла. Я не знала куди себе подіти, як те мишеня, перебігала з кута в кут, відчуваючи свою вразливість та безвихідь. Ніколи б не повірила, якби хто мені про таке сказав… В жодному разі. Не про Марка… 

Спершу сіла на ліжко, потім прилягла й знову підвелася, безцільно не знаючи, куди себе подіти. Це сон… Але реальний — мусила одразу ж визнати. Сльози ніби почали спинятись, а  вир у грудях ніби теж почав згасати. З тремтінням видихнувши, я пройшла у ванну, щоб вмитись та хоч трохи охолонути, але навіть холодна вода остаточно не приводила до тями. Як мій Марк міг зі мною так повестись? А потім так просто цілувати, наче нічого не відбулося… Я не знаходила відповіді. Навіть не знала, чи хотіла чути ті виправдання. Принаймні не тепер. І це лише він про Костю бозна-чого надумав, а що ж він подумав за Пітера, зустрівши нас? В мить жахнулась, зрозумівши його вчорашню поведінку. Але ж Марк ніколи не був таким?.. Чи був? Адже людина не могла так прикидатись стільки часу… Чи могла? Таке можливо? Клятий світ, в якому я нічого не розуміла!

Глянула на себе у дзеркало й мало не налякалась, настільки блідою та заплаканою я була за якихось двадцять хвилин… Та, у міру вщухання адреналіну від отриманих емоцій, я почала відчувати біль, який проходився моїм тілом, пульсуючи внизу живота. Серце закалатало, але, коли відчула тепло на ногах — воно ледь не зупинилось. Торкнулась ноги й запанікувала, побачивши пальці у крові. Руки затремтіли, а страх вмить наповнив мене. Злякалась, як ніколи раніше. Як я могла допустити це? Вимивши руки, я швидко привела себе до ладу й побігла за телефоном.

З кожною наступною секундою, руки дрижали ще сильніше, але знайшла номер Пітера, влучила на потрібну кнопку лише з другого разу… Почала ревіла ще дужче.

— П-пітере… — крізь сльози видавила з себе. — В-в мене кров… Я боюсь за синочка… 

— Негайно до мене! Нехай чоловік якнайшвидше… 

— Ні! — налякано заперечила майже одразу. — Він не повинен про це дізнатись! Ніхто… Уф… 

Зігнулась від болю, який знову пройшов крізь поперек та низ живота, стаючи нестерпним. Мало не втративши рівновагу, я втрималась за спинку крісла. 

— Інно! Негайно до мене! Я зараз приїду по тебе!

— Ні, М-марк… 

— До дідька твого Марка! Я вже їду!

Пітер вимкнув телефон, а я з жахом обхопила свій, ледь помітний, живіт. Хоча наче й звичайний, якщо не знати, що там маля.

— Маленький тримайся, прошу… Зовсім трішечки потерпи, благаю… Зібравшись, невпевненими кроками пішла коридором. Йдучи по сходах побачила, що вони досі були у вітальні, мовчки. Опанувала собою та якомога швидше спробувала дістатись до ліфта. Та, почувши голос Марка, спершу розгубилась, але було зовсім не до нього… Не тепер, коли моє маля боролося за життя… Маркові руки обхопили мою руку, а в мені, наче вибухнуло щось скажене та дике.

— Не смій мене чіпати! — не стрималась та закричала на нього мало не своїм голосом. Дратувалась, бо він забирав час нашого маляти… Біль та образа не дозволяли просити про допомогу. Вирвала свою руку, та він знову вхопив, обійнявши… Вперше від його обіймів віяло такими неприємними відчуттями… Але він не розумів… Нічого не розумів… Марку, що ж ти робиш?

— Що ти можеш знати про мій стан, Марку?.. — в мене вже навіть сил не було відбиватись чи кричати на нього, лише благати: — Відпусти, прошу… Мені треба… Пройтись… Без тебе… 

— Марку… Дай їй заспокоїтись. Інно, ти точно сама? Можу піти з тобою…  

Дякую Таясу, знову мене врятував… Але заперечила.

Пройшовши повз Гаррі, спробувала посміхнутись, хоча біль ставав дедалі більшим. Йшла праворуч, як в тумані. Крок за кроком лише вперед, благаючи, щоб малюк був сильним, а сама вже в це чомусь не вірила… Почула сигнал авто, а потім руки які мене підхопили та поклали на заднє сидіння.

— Тримайся, Інно.

Донісся десь здалеку голос Пітера, а все інше втрачалося з-поміж мого стогону та болю у серці. І більше нічого, але ніби говорив, та я вже ледь чула його. В думках було лише мій син. Наче десь здалеку пролунав дзвінок телефону.

— Пише: «Донна», — сказав він.

Я кволо простягла руку, в яку Пітер поклав телефон.

— Інно! — почула схвильований голос у динаміку. — Що сталось?!

— Емма чує? — запитала ледь чутно.

— Ні. Тебе посадили в авто… Тебе викрали?

— Ні, це мій лікар… Донно, благаю нічого не кажи Марку… Нікому… 

— Але… 

— Я все поясню… Згодом. Нехай Емма побуде з вами деякий час, прошу… Вигадай щось для Марка… 

— Інно, ми приїхали, — Пітер повернувся до мене.

— Тобі треба допомога? — схвильовано запитала Донна, мабуть, почувши Пітера.

— Поки не знаю. Все потім. Нікому, прошу…