Розділ 4

Інна

— Доро, дуже дякую тобі за допомогу, — звернулась я до секретарки, яка допомогла мені позбирати папери, які я випадково розкидала по всій приймальні.

— Та пусте, місіс Нельсон, рада бути корисною.

Її посмішка змушувала мене ніяковіти та дратуватись одночасно. Як би я не намагалась, а першочергово в мені бачитимуть дружину впливового чоловіка. Ще й сьогодні я була неабияк роздратованою, не розуміючи чому. Буквально все мене дратувало, або ж навпаки розчулювало. От і паперами засіяла весь офіс через раптовий стрибок паніки, яка взялась не зрозуміло звідки. Виглядала жалюгідно — просто руки затремтіли й все вивалилось додолу. А тут ще й одвічне нагадування, що я тут завдяки прізвищу свого чоловіка.

Марка не було вже місяць і мені недостатньо було дзвінків. Я хотіла його. Поряд. Емілія теж сумувала за ним, хоча не показувала цього, як я. Декілька тижнів мене просто розривало без нього. Як зливою, накривало  шквалом емоцій, яких досі не могла зрозуміти. Відчула, як до очей підступили сльози й не розуміла їхньої появи. Але хотіла закричати на весь світ, як я сумувала за коханим. Лише від однієї думки про нього моє тіло казилося, невідомими раніше відчуттями.

Я сиділа за своїм столом і розуміла, що він вже геть мокрий від сліз. Та щоб тебе… Подумки вилаялась на себе, витираючи зі столу.

— Інно, все добре? — почувся голос редакторки.

— Так, місіс Паркер.

Поспішила стерти сльози з обличчя.

— Точно? Бо сльози це не дуже добре, з урахуванням, що ти навіть не посміхаєшся, як завжди… 

— Вибачте, я, мабуть, просто втомилась… 

Вона підійшла ближче. Зупинилась та уважно глянула на мене.

— Знаєш що, люба. Візьми собі вихідних на тиждень. Основну роботу ми зробили, а як що буде потрібно — я надішлю тобі на електронну адресу.

Місіс Паркер торкнулась мого плеча, так турботливо з її боку. Навіть не знала, як реагувати на її доброту. Хоча тут же ж мене накрило відповіддю — я ж Нельсон. Проковтнула якусь гидливу крихту образи й кивнула начальниці, беручи свою сумку.

— Щиро дякую, місіс Паркер.

Вже за кілька хвилин я вийшла на вулицю. Досить незвично було повертатись додому значно раніше. Виявляється, я вже встигла звикнути до такого розкладу дня. Почула, як в сумці завібрував телефон. Серце стиснулось лише при одній думці, що зараз пролунає бажаний голос. Та щойно я подивилась на номер абонента, мій захват зник. Номер був невідомим. Все ж треба, мабуть, відповісти.

— Так? — мій голос звучав досить невпевнено, як для жінки, яка носила таке поважне прізвище.

— Інно? — почула в динаміку рідну мову і щось ніби ойкнуло всередині. Та й голос такий знайомий. — Не впізнала?

— Не зовсім, — автоматично перемкнувшись на українську.

— Це я, Костя. Звісно, якщо не забула.

Я ще раз глянула на номер абонента — він був американським. А це означало, що він був тут.

— Ні, не забула. Привіт, Костю.

Навіть мені мій голос здався якимсь наляканим чи то розгубленим. Втім, я згадала чия дружина й одразу впевненість повернулась до мене.

— Сподіваюсь, я не відриваю тебе від важливих речей? — знову почула в динаміку.

— Зовсім ні, саме вийшла з роботи.

І саме рушила звичним маршрутом, так само пішки.

— Так вийшло, що мене відрядили саме в це місто по роботі і я згадав, що ти тепер тут мешкаєш… Тож Віта дала твій номер. Чи могли б ми зустрітись?

Досить зненацька… Але й приємно.

— Так, звісно. Чому б ні. Ти від сьомої авеню далеко? Я неподалік тож могли б зустрітись там у «МакДональдзі».

— Я на п’ятій, неподалік від Емпайр-Стейт-Білдінг.

— Тоді чекатиму тебе там. На перетині сьомої та Бродвею побачиш його.

— Домовились.

Костя вимкнув телефон, а я досі не розуміла, що це щойно відбулося. Минуло стільки часу, як я бачила бодай когось знайомого з України, а тут ще й така несподіванка. Я була рада почути його голос, з таким же суржиком, як в мене. Аж посмішка з’явилась сама собою.

Йдучи по сорок п’ятій вулиці, вже здалеку побачила знайому постать на вулиці біля «Маку». Він мене чи то не помічав, чи то не впізнавав здалеку. Я була в штанному костюмі від Френі, смарагдового кольору. Підбори стали досить звичними для мене, тож я впевнено крокувала на них навіть впродовж дня. Моє волосся стало довшим та світлішим, і на очах сонячні окуляри, тож впевнена, що саме через це мене було так важко впізнати. Костя стояв в очікуванні, подивляючись час від часу на годинник. Він змінився: змужнів, стильно підстрижений, в сірих штанах та білій сорочці з краваткою.

— Привіт, — промовила я, щойно перейшла вулицю.

Він точно не очікував побачити мене такою, бо погляд здався геть розгубленим. Наші погляди зустрілись, хоча з-за окулярів мої очі були ледь помітними й не такими виразними, як мені його.

— Овва… — почула я наче на одному диханні. — Неочікувано… Ой, вибач мені, будь ласка. Просто не думав, що ти… аж так змінилась.