Розділ 20

Марк

— Ти або приймаєш, або ні, — впевнено наполягав на своєму, ігноруючи батькові насуплені брови. — Звісно, буде краще, якщо і ти приймеш це, але я одружуюсь і це вирішено!

— Марку, але ж це нерозумно! Схаменись! — батько нервово ходив по килиму, а я відносно стримано стояв біля крісла. — Я не для того відправляв тебе в Україну, щоб ти привіз звідти якусь шмаркачку!

Він це навмисно? Вмить опинився перед ним, ткнувши пальцем перед його обличчям.

— Ти — мій батько і я тебе поважаю, — досить чітко процідив крізь зуби, що аж здавалось ніби щелепи розтрощать їх, — але ніколи більше не смій так говорити про Інну! Не змушуй мене жалкувати про те, що я твій син.

— Отож-бо! Ти — мій син! Ти нічого без мене! Це ти не змушуй мене вживати заходів!

Його крик різав мені вуха, але не самим криком, а кожним словом, що він говорив. Вперше не впізнавав його. Мій погляд був більше схожим на погляд людини, в яку вистрелив той, від кого цього зовсім не чекав. І ним був мій батько.

— Маєш рацію, батьку, я нічого без тебе і твого імені. Мені прикро, що ти змушуєш говорити тобі це, — міцно стиснув пальці в кулак, від чого шкіра на кісточках аж побіліла. — Я виріс, батьку. І, дякуючи тобі, я подорослішав, а знаєш коли саме? Коли ти спробував посватати мене до аферистів! І, дозволь спитати, де б зараз був ти та “Соннел”, якби я не відмовився від “вашого” весілля? — Бачив, що мої слова влучали точно в ціль, але продовжував, дивлячись на батька: — Там, де опинився Орвуд… Дуже шкода, що ти бачиш в Інні лише відсутність статків і що вона не меркантильна, як усі навкруги… От скажи, — не спинявся навіть тоді, коли вже бачив, що у погляді батька щось змінилось. Але біль неприйняття змішувався з гнівом та образою, через що я підвищив голос: — Ти практично володієш усім світом, ти маєш власні літаки, автопарки, апартаменти по світу… Чого тобі ще бракує?! Ну ж бо?! Чого тобі не вистачає?! Скажи!

Важко було стримуватись, попри розуміння, що мусив, але мене розривало зсередини. Мабуть, занадто, бо прибігла мама і в очах був страх. Вона вперше почула, як ми сварились, та й на підвищених тонах, а це було неприродно для мене, хоча і сама вже зіткнулась з таким мною. Побачивши маму, я перевів подих та мовчки вийшов з кабінету, хотів до Інни, бо впевнений, що і вона чула все це…

Кохана була у нашій спальні, стояла біля вікна і плакала, бо бачив як тремтіли її плечі. Щось аж занадто цей день виявився емоційним для неї. Щойно торкнувся її, вона обвила мене руками навколо стану й втиснулась у груди, наче у ковдру, яка б закрила її від усього світу.

— Вибач, що налякав тебе, любов моя. Він зрозуміє… Сподіваюсь. Кохаю тебе, ти — весь мій світ.

Не знав хто з нас здавався більш вразливим, але знав, що поряд з нею почувався наймогутнішим, біля якої навіть час спинявся. Весь час я був певен, що він прийме будь-яке моє рішення. Врешті-решт, залишатиметься моїм батьком особливо, коли я вирішу одружитись. Сам! Але після його слів я вперше налякався… Якщо він справді зробить все для того, щоб нас розлучити? Навіть думати про це боявся, хоча він і ладен був одружити мене з будь-ким… Невже я так погано знав свого батька?

Доки ми стояли, намагався ігнорувати батьківські голоси, погладжуючи волосся коханої. Вона заспокоїлася в моїх обіймах, але не відпускала мене. Відсторонився, щоб подивитися в улюблені, але заплакані очі, благаючи не більше плакати.

— Це все через мене… — тихо, наче дійсно завинила, промовила Інна.

Та я затулив усі подальші слова губами. Ніколи не відчував такого голоду, як тепер. Вона моя розрада та мій спокій. Лише вона. З Інною так легко відривався від цього світу. Тонув у кожному поцілунку, який наповнював моє тіло чистішим киснем. Поглинав скажено, наче щойно мене дістали з води. Але мусив відірватись, бо втратив би голову.

— Не плач. Ти обіцяла, — прошепотів у губи, коли притулився до неї чолом. — Немає нічого неможливого, поки ми разом.

І знову мовчки обійняв.

— Не буду, вибач.

Якесь дежавю, бо знову пролунав тихий стукіт, тільки тепер це була мама. Вона пройшла всередину, сумні очі перестрибували то на мене, то на Інну.

— Батько має що сказати. Не відмовляйся, будь ласка. Вам обом.

Побачив страх у коханих очах.

— Я поруч. Ходімо.

Як би Інна чого не боялась, але довіряла кожному моєму слову. Я все більше впевнювався, що заради мене вона віддасть навіть своє життя, як і я за неї. Вона поклала свою долоньку в мою і разом повернулись у кабінет. Батько стояв біля вікна, та відійшов від нього щойно ми увійшли. Вирішив тримати відстань, а мама, як рефері, стала між нами.

— Маю перепросити, — почав здавлено тато, але мамин погляд миттєво пронизав його, немов стрілою. — Хочу перепросити. Я перегнув. Ти мав рацію у всьому, що сказав, а я певно вже старію… Мій син дійсно подорослішав, тільки я боявся це прийняти. Але насправді… — його погляд став звично м’яким, більше схожим на мого батька. — Все, що я здобув у цьому світі, все, що маю — це все лише для тебе. Не було б тебе, я б не бачив сенсу у всьому. Навіть, якби Меган була жива, то й тоді все було б для тебе і заради тебе. Якщо ти обрав Інну, то це твій вибір і я його приймаю. Якщо ти щасливий, то і я щасливий батько.