Розділ 19

Інна

— Дякую, — Марк турботливо поставив переді мною чашку з капучино.

— Ну… Дякувати треба тобі за такі смачні мафіни.

Не думала, що зміна часу так впливатиме на мене, але приємно здивувала Марка, що компенсувало цю незручність. Поки я спала, він вже встиг замовити сніданок з ресторану, але наступного разу я сама хотіла потішити його смачним сніданком. Та й взагалі, для мене це досить дивно, коли вдома постійно ресторанна їжа. Варто б внести зміни в наш раціон, бо ж якщо я вийду заміж за цього чоловіка, то й мала б бути гарною господинею. Мама завжди так казала. А коли в нас з’являться діти, вони ж не будуть їсти ресторанну їжу! Лише пригадавши нічну розмову про дітей, мене рясно залило фарбою, а на якусь мить навіть стало страшно.

— Про що ти там думаєш, що аж зашарілась вся? — запитав Марк, провівши рукою по моїй щоці.

— За минулий день, ніч… про все, що ми обговорювали. Боюсь…

— Тсс…

Маркові руки враз приголубили мене, провівши легенько по спині.

— Казав не боятись, бо я завжди буду поряд, мила моя. Відкрию секрет — я теж боюсь: бути чоловіком, бути батьком, але боюсь тому, що хочу бути найкращим чоловіком тобі та найкращим батьком для наших дітей. Бо я вперше аж так стрімко випереджаю події. Але одне знаю напевно, — він уважно подивився в мої очі, — ти робиш мене сильним, упевненим в собі та у нашому майбутньому. Тому разом ми зможемо усе. Ти ж зі мною?

І за що мені стільки щастя?

— Завжди з тобою.

Нашу ідилію перервав дзвінок телефону. Марк поцілував мне і підійшов до нього.

— Так, хай підіймається. У нас гості, мила.

Подумала, що Таяс, але за хвилину двері ліфта відчинились і до нас досить поважно прямувала жінка, років десь під сорок, а може й більше. Але все одно ефектна: темне волосся коротко підстрижене, окуляри, у штанному костюмі кольору кави, на невеличких підборах, а на плечах пальто пастельного кольору.

— Любий мій, вітаю. Як ти, мій хлопчику? Давно тебе не бачила, — з її слів зрозуміла майже все, а що не розуміла, то здогадувалась, як завжди. Жінка потягнулась до Марка з обіймами та лише потім її погляд спинився на мені: в домашніх штанах та футболці. — А хто це в нас тут?

— Інна, — і поквапилась підійти до неї, простягаючи руку.

Її брова здивовано скинулась догори. Потім вона перевела погляд на Марка. Здалось наче це його мама, хоча були геть не схожі.

— Френі, це моя наречена, — ніжно промовив Марк, кладучи руку на мою талію.

Отже, Френі. Вона потиснула мою руку, привітно усміхнувшись.

— Рада знайомству… Інно. Дивне ім’я… Не чула раніше такого.

— Я з України.

— Он як…

Певно я розчарувала її своїм походженням, бо аж занадто вона здивувалась. Навіть склалось враження, що вона і не знала де це. Мені стало ніяково, навіть незручно та ще й відчуття закралось, наче я потрапила в кролячу нору.

— Френі, вип’єш з нами чаю чи кави? Інна саме спекла мафіни…

Брови Френі злетіли ще вище.

— Чаю, любий.

Думаю, цим я точно опустилась в її очах. Ну звісно, хто я, а хто Марк… Відчула, як очі почало різати, але мусила стриматись, не маючи жодного права підводити Марка перед цією жіночкою. Лише дивилась, як вона підійшла до столу та сіла на вільне місце, а Марк турботливо почав робити їй чай. Про щось розпитував її, але я вже не слухала, навіть не намагалась перекладати їх слова, бо геть не встигала за їхньою вимовою. Знову довівши собі, що я зайва… Мабуть, я почала панікувати.

— Перепрошую, — тихо промовила я і, мало не бігом, подалась на другий поверх.

Сіла на край ліжка і вже не втрималась — сльози потекли, наче стримувала їх хтозна скільки часу. Таки панікувала і боялась. Але чого? Осудних поглядів, немов на мене вже повішали ярлик, що тут не моє місце, не вписуюсь у звичну для них картину. Витираючи сльози руками, зовсім не помітила, як Марк кинувся до мене, пригорнувши.

— Ти чого, радість моя? Що сталось? — запитав, погладжуючи волосся.

Але я не могла і слова сказати, бо пригнічувало щось зсередини. Розуміла, що треба припинити рюмсати й поводитися по-дорослому, бо в нас гостя, яка ще й гарантовано припише мені погані манери. Та я була безсила. Паніка та розпач від того, щоб бути неприйнятою, виявилися сильнішими.

— Люба, поговори зі мною, — знову занепокоєно запитав Марк, поцілувавши у маківку. Він такий турботливий, а я ревіла тут, як дурепа.

— Я не сподобалась їй… Бо я чужа… Не така, як ви… На мене постійно так дивитимуться й осуджуватимуть… Бо…

Тихий стук змусив мене здригнутися в Маркових обіймах. Я одразу поквапилась витерти сльози, не розуміючи, чому вона прийшла? Добити в лоб наступним здивуванням?

— Марку, дозволиш? — Френі дуже повільно підійшла до мене, а я лиш глянула на неї крадькома, згораючи від сорому. — Хочу перепросити, якщо моя поведінка була неправильно сприйнята тобою, дитинко. Я дійсно здивована тобою, бо ти наче діамант серед кварцу. Я зовсім не хотіла тебе засмутити, люба. Але й ти маєш зрозуміти, якщо вже ти прийняла рішення поєднати своє життя з Марком, то мусиш бути готовою до людей та поглядів значно гірших.