Розділ 18

Марк

Я сидів тихо, боячись навіть поворухнутись. Інна заснула на моєму плечі, мабуть, враження її виснажили. Як виявилось, цей політ у неї перший в житті, тому відмовлялась проспати весь політ у спальні. Настільки була впевнена у своїх силах, що весь час слідкуватиме за хмарами. Не вийшло. Милувався нею вже яку годину поспіль, доки вона спала. Навіть Ванессу, нашу стюардесу, відіслав, щоб не розбудила ненароком. Постійно гладив її волосся, а руку не відпускав. Нарешті, вбувся з думкою, що це в нас насправді. Вкотре прокручував минулий місяць в її світі, подумки всміхаючись тому, наскільки щирими та простими виявились її рідні. Виявляється в неї куди більше родичів, ніж я думав і чого не скажеш про мою родину... Це по-справжньому можна назвати скарбом. Познайомився ще й з її рідним братом та кузеном. Ой, а ще тітки, дядьки… Провела невеличку екскурсію по її місцевості, хоча часу було зовсім обмаль та й в мороз прогулюватися вулицями було не сильно приємно. Та й до всього ж потрібно було повертатись в місто, щоб приготувати все необхідне для перельоту. У Вінниці ми провели кілька днів, лише прогулюючись, як і пообіцяла мені в Києві.

З кожною новою хвилиною я все більше тонув у своїх почуттях, занурювався все глибше і вона була моїм киснем. Був певен — він ніколи не скінчиться.

Таяс вказав на годинник, натякнувши, що вже скоро літак йтиме на приземлення. Я кивнув і нахилився до Інни.

— Мила… Час прокидатись…

Вона лише щось промуркотіла і міцніше стиснула мою руку. Поцілував її, торкнувшись щічки. Інна посміхнулась і розплющила сонні оченята.

— Мені сон наснився…

— Який? — запитав, ніжно всміхнувшись.

Я знову поцілував її чарівну посмішку.

— Що я лечу високо над хмарами. З тобою.

Мої губи ще більше розтягнулись у посмішці.

— Ось так?

Повернув її обличчя до ілюмінатора і погляд спалахнув дивовижним захватом.

— Це не сон, я справді лечу! — радісно вигукнула вона. — Марку, ти по-справжньому підняв мене до неба!

Інна міцно обхопила мою шию, притискаючись до мене усім тілом. Так зайвий раз можна збожеволіти. Місяць пройшов, а я все ніяк не міг насититись нею — як хлопчисько, все більше втрачав голову щоразу, коли вона просто торкалася мене. А коли до цих дотиків додавалася кожна наша ніч… Безповоротно та однозначно — я весь її.

Авто, як завжди, вже чекало в аеропорту. Стівен одразу ж відчинив дверцята.

— Вітаю, міс, — він ввічливо кивнув Інні, на що вона відповіла не менш чемно.

Зачекали доки склали наш багаж і рушили до нашого дому.

Наш дім.

Я віз свою кохану в Наш дім!

Хто найщасливіший у світі?

Я! Марк Нельсон!

Стівен віз нас через Квінс, тому перше враження про Нью-Йорк в Інни складалося без споглядання на статую Свободи. Виділю для цього цілий день, аби вона, як слід, ознайомилась з новим домом. Доїхали до тунелю, що проходив під Іст-Ривер, в Інни аж подих перехопило щойно почула, що ми їхали під водою. Виїхавши на другу авеню, пояснив, що це ми вже на Мангеттені. Розказувати, де яка з відомих будівель, що ми проїжджали, не бачив сенсу, оскільки вона досі була під враженням, що це таки Нью-Йорк. Любо було спостерігати за її наївно розплющеними очима та таким дитячим захватом. Чистіше створіння на землі, щоразу подумки констатував я.

Коли Стівен повернув на нашу вулицю, мій подих став схвильованим.

— Дивись, це починається Центральний парк.

Я вказав праворуч. Він так само був сумним у зимовий час, але був певен, що тут Інна хоч трохи почуватиметься, як вдома, де природи значно більше, ніж тут. Чудово розумів, що їй потрібна буде тривала адаптація до клімату, часових змін, оточення, але я буду поруч.

Авто зупинилось перед будинком “150”. Стівен відчинив дверцята, Таяс піклувався про валізи, а ми пішли у майбутнє. Гаррі зустрів, як ніколи, радісно.

— Вітаю, сер. Ваша пошта, як завжди на своєму місці.

— Дякую, Гаррі.

Навіть йому не стало таємницею, що я на сьомому небі від щастя, бо аж занадто красномовно посміхався. Інна хвилювалася, я це відчував завдяки стисканню моєї руки.

— Міс, — Гаррі ввічливо кивнув моїй коханій, зробивши легкий уклін.

Її щоки так мило червоніли, а я при цьому посміхався ще ширше, пишаючись.

У ліфті не втримався і, нарешті, поцілував її. В авто мусив стриматись, щоб Інна не ніяковіла перед Стівеном. До Таяса моя дівчинка вже звикла.

— Я досі не вірю… — відірвавшись від моїх губ, прошепотіла моя насолода.

— Вже час, люба.

Ліфт подав сигнал, що ми прибули. Я взяв її за руку і повів у своє помешкання, яке дотепер було суто холостяцьке. Відчував, як Іннина рука напружено стискала мою. Навіть не уявляв, які відчуття вирували у ній зараз, але бачив  захват на обличчі.

— Це твій дім? — прошепотіла вона, зупинившись у вітальні з великими вікнами.

— Не зовсім, тепер це наш дім.