Розділ 15

Інна

Останніми днями Марк непросто був в моїх думках, а серце так і стискалось лише при думці про нього, повітря не вистачало до запаморочення.  Здавалося, що він скрізь крокував поруч, але щойно я озиралась — його ніде не було. І мені боліло від цього ще дужче, ніж раніше. Я втратила спокій з тієї самої миті, коли написала листа, що не хочу більше бачити його. Це був обман. Тоді я ще не розуміла, що не зможу жити без нього ось так просто. Хотіла, щоб він заперечив все, боровся за мене, але в той самий час лаяла себе, бо сама ж не дала йому такої можливості, зникнувши. Дурепа! Яка ж я була зла на себе за це. Я втратила голову через новини, а не мала б, бо я ніколи так не робила — завжди аналізувала кожну дію.

Ось так сама себе провчила… А доказом цього стали новини першого січня. Не знала, що б я робила, якби не затрималась в той день вдома. Мабуть, так би й залишилась в невіданні того, що змінило моє життя, чи могло б його змінити… Навіть не знала точно. Заплуталась.

— …розгорівся скандал. Досі тихий та стриманий спадкоємець мільярдів, Марк Нельсон виграв суд, який визнав спадкоємця жертвою афери сім’ї Орвудів. Як говорилось раніше, сімейство Орвудів поширило чутки стосовно майбутнього весілля між Самантою Орвуд та тим самим Марком Нельсоном. В день так званих заручин, містер Нельсон дав чітко усім зрозуміти, що весілля не буде, але Орвуди вирішили переграти все по-своєму. Як наслідок, Марк Нельсон подав до суду, який і визнав його потерпілим. Оскільки, як стало відомо згодом, ця подія нашкодила особисто спадкоємцю. Суд зобов’язав Філіпа Орвуда виплатити компенсацію потерпілому у розмірі десяти мільйонів доларів. Хоча за неофіційними даними, Філіп Орвуд зазнав збитків більше ніж десять мільйонів, через що чутки про його банкрутство набрали ще більше обертів…

Я де стояла там і сіла, а це був диван. Квартиру я змінила одразу, аж так боялась, що Марк раптом прийде… Яка ж дурна… Боліло, що він міг мене шукати, а мене вже не було на колишній квартирі. Ненавиділа себе за той день. І от, лише тепер, я дізналась цю правду.

— Вибач мені…

Якби ж він лише міг почути мене. Натомість я мусила вдовольнитись лише новиною, в якій побачила його: змарнілого, але впевненого; суворого, але так само коханого, без бороди, а на її місті лише виразна щетина. З того дня я буквально озиралась ледь не по всім сторонам, сподіваючись, що він десь поряд, от-от і підійде, скаже: “Привіт“… А його не було.

Ще б тоді могла знати правду і бути з ним весь цей час, зустрічати новий рік разом, а не на самоті в сльозах… Мені було так гірко у ту мить, від чого сльози навіть не думали спинятись. Костя запрошував зустрічати з ними, але я не хотіла, бо Марк не поруч. З Костею ми ніби ладнали й він не підбивав клинці до мене. Та і дівчина в нього була, Віра, здається, звати. Про неї він мало розказував, а бачились ми з ним вкрай рідко відколи переїхала. Радше раз в тиждень навідувався, чи все зі мною добре. От і все.

Сьогодні мій день народження. З Вітою домовились відсвяткувати разом у піцерії неподалік від мого помешкання. Костю вагалась запрошувати, бо це було б якось неправильно, мабуть. Але корективи вносяться завжди по ходу діла.

Я зійшла з тролейбуса на зупинці біля Центрального ринку, домовились тут зустрітись з Вітою, яка вже чекала на мене. Вона вмовила мене пройтись ринком, щоб вибрати собі щось нове на вечір, бо ж свято як-не-як. Я не сильно рвалась шукати одяг у такий холод, а на бутики я ще не заробила. Але таки погодилась, бо Віта ну аж дуже наполягала, щоб хоч у мій день я змінила свій образ, а то все джинси та светри. Тож крокуючи до входу у ринок ми й зустрілись з Костею.

— Тарчинський, привіт! — ще здалеку привіталась Віта.

— Привіт, красуні! Давно тебе не бачив, Вітусь. Як  ти?

— Привіт, Костю, — проронила я поруч.

— Та добре, от прийшли Інну трохи приодягти для свята, бо зовсім себе занедбала…

— Віто! — штурхнула її ліктем в бік.

— Що за свято, дівчат?

Нічого дивного, про мій день народження мало хто пам’ятав, та й з Костею ми не дуже довго зустрічались, щоб він це встиг запам’ятати. Хоча все можна, якщо лишень захотіти.

— В Інни день народження, Тарчинський! — здивувалась Віта.

Натомість Костя рясно почервонів.

— Ой, вибач, Інн, геть забув…

— Та нічого страшного.

— Вітаю тебе! Нехай усі твої мрії здійсняться і щоб ти ніколи більше не плакала, — обіймаючи мене, наголошував на кожному слові з притаманним йому теплом.

— Дякую, Костя, — ввічливо відповіла я, коли Костя все ще обіймав мене, поцілувавши у щоку. На мить здалось, що він так і буде стояти, тому спробувала відсторонитись першою. Щоправда, вийшло це не з першого разу, аж так цупко прикипів до мене. 

У цей момент серце наче знову перехопило новий ритм… Озирнулась по сторонах, наче у пошуках чогось, але лише заклопотані люди ходили взад-вперед. Крапля суму розбавила схвильоване серцебиття. 

“Нема його. Звикни вже.”

— Ми планували удвох відсвяткувати у піцерії. Може ти приєднаєшся до нас?  Можна навіть з Вірою.

Віта аж занадто, мабуть, розійшлась. Хоча й не гарно тепер буде заперечити запрошення.