Розділ 14

Інна

— Та йду вже! — роздратовано вигукнула з кімнати.

Поквапилась до дверей, в які наполегливо дзвонили. Вчора Марк пообіцяв, що заїде по мене о десятій, але було ще досить рано. Важко було розлучитися ввечері, але потрібно було, бо я геть не змогла б підготуватись до сьогоднішніх пар. Через нього я втрачала голову та здатність зосередитись на навчанні. Враження від його сюрпризу досі не покидали мене, от-от і злетіла б на крилах в небо, якомога далі.

Саме чекала поки закипить вода в чайнику та планувала випити кави, дивлячись сніданок по телебаченню. От любила цю передачу, а чому — навіть не знаю. Можливо, то поклик журналіста всередині мене, хтозна.

Відчинивши двері, я зовсім не очікувала побачити Костю, та ще й о цій порі.

— Привіт, — промовила розгублено. — В таку ранню пору такі поважні гості?

Посміхнулась, запрошуючи увійти в його ж власність.

— Привіт, Інн. Виглядаєш… щасливо.

— Так помітно? — запитала, йдучи коридором на кухню, поки він роздягався.

Останнім часом нам вдавалось спілкуватись досить невимушено. Костя поводився, як найкращий друг, тримав дистанцію та всіляко підтримував, іноді навіть фінансово, за що я була вдячна. Кілька днів ми не бачились і от він вже тут.

— Та трохи є, — посміхнувся він.

— Каву будеш? Саме вода закипає.

Запитала я з кухні, дістаючи чашки.

— Так, можна.

Почула як відчинив вхідні двері. Глянула у коридор, а він вже оглядав замок, який обіцяв полагодити кілька днів тому. Якось була пожалілась йому, що погано закривається й ось він тепер взявся зремонтувати його. Ну як зремонтувати — дістав з сумки “ведешку” та бризнув в щілинки з обох боків. Вставив ключ та провертів кілька разів, навіть не заїло.

— Чарівник! — пожартувала я з кухні.

— Ще б пак!

— Тобі цукру так само дві?

— Так, дякую. Пам’ятаєш…

Посмішка стала розгубленою, бо зовсім не хотіла повернень, про що неодноразово його просила.

— Пам’ятаю. Та облишмо це, щоб не руйнувати того, що є.

— Так, вибач.

Я принесла в залу дві чашки та поклала на столик між двома кріслами. Повернулась на кухню за бутербродами, бо досі не поснідала. Прихопила кілька цукерок.

— Пригощайся.

Сіла в одне з крісел, а Костя в інше.

— Дякую. До речі, тепер з замком проблем не буде.

— Клас, а то вчора ледь не обморозила руки, поки закрила дім.

— Треба буде купити тобі нормальну каву, — посміхнувшись сказав Костя, відпивши з чашки.

— Та я знаю… Цю купила по рекомендації, знаючи який раз, що краще прислухатись до власної думки. То ні…

Я зупинилась, немов зник голос. Погляд спинився на екрані телевізора. “Тук-тук”, здавалось, відчувалось десь в моїй горлянці. Биття прискорилось, а очі все не зводили погляду з фото на екрані.

— Зроби гучніше, — все що промовила я.

Костя дав голосу на пульту.

— …а ти знала, що Марк Нельсон один з найзаможніших парубків Нью-Йорку? — з захопленням говорила одна з ведучих.

— Чула щось таке, та тепер він не буде холостякувати! —  відповіла їй та.

— Твоїй впевненості можна позаздрити, Катю! Наче ти його наречена…

Обидві розсміялися і тут Катя продовжила вражати:

— Як би ж то я… Але пощастило, на жаль, не мені. Як стало відомо напередодні, щасливицею стала така собі Саманта Орвуд, з роду англійських аристократів. До речі, тут мені повідомляють про ексклюзивні фото з заручин… — і у цю мить на екрані з’явилося фото Марка у компанії рудоволосої дівчини, досить витонченої, на інших людей геть не дивилась там. Побачила хіба що Таяса за спиною. У грудях кололо, а очі різало, але я продовжувала слухати. Очі закрила, бо нестерпно було бачити їх разом. — Справжня красуня.

— І досить молода, хочу сказати. Втім, пану Нельсону лише двадцять чотири.

— Кажуть, що весілля заплановане на Новий рік.

— Вартість весілля по чутках оцінюють у десять мільйонів доларів, але інформація стосовно цього ще неперевірена…

Ну як же це так? “Тук-тук” — стало все сильнішим. Чому він так зробив? “Тук-тук” — віддавалося вже десь у скронях. Зовсім не помітила, як Костя вже стояв переді мною навколішки, витираючи мені сльози.

— Іннусь, що сталось?

Але я не могла навіть відповісти, аж так мені боліло. “Тук-тук”, як струмом проходило по всьому тілу. Марку, ну навіщо ж ти так?.. Все дивилась на фото, поки воно не зникло з екрана.

— Це він?

— Вимкни, будь ласка…

Мені зрада Кості так не боліла, як от зараз побачене… Він приїхав награтись перед весіллям, бо така дурна тільки я? Хотіла б виправдати його, але не знала як, бо інша частина мене розривалася на шматки. Це ж мій Марк… Чи не мій? Але хто я, а хто вона… Я бідна, не аристократка, не витончена, як та, як її там звали… Знала ж, що такій, як я, не можна мріяти про такого, як Марк. Все обман в моєму житті — час вже прокинутись. Казка для Попелюшки скінчилась, Інно.