Розділ 12

Марк

Кінець жовтня мені зовсім не подобався, аж занадто було прохолодно та дощило, що не день. Таяс зупинив автомобіль ближче до входу, щоб я менше змок. Сорокалітній швейцар, містер Бард, поквапився відчинити мені двері, розкривши парасолю.

— Вітаю вас, містере Нельсоне. Сьогодні ви затримались.

Приємно, що він такий уважний до мене. За всі роки він практично вивчив на зубок мій розклад. Особисто переймався будь-яким доставленням на моє ім’я і я завжди був спокійним, що важливі документи ніколи не загубляться.

— Дякую, Гаррі. Ти, як завжди, уважний, — я ввічливо посміхнувся йому. — Справ неабияк багато.

— Вашу пошту я доставив у ваш пентхаус. Гарного вечора, сер.

— Навзаєм, друже.

Він відчинив переді мною двері і я впевнено пішов через вестибюль. Консьєрж, побачивши мене, відразу ж натиснув кнопку персонального ліфта, який згодом доставив мене до останнього поверху. Увійшов в апартаменти й зупинився. Мій погляд став розгубленим. Вперше за весь час я не впізнавав своє помешкання і це не тому, що в ньому щось змінилось, зовсім ні. Змінився я. Вся ця розкіш здавалась тепер якоюсь надмірною: забагато місця, занадто дорогі меблі, високо над землею… І все це для мене. Одного.

Пройшов у вітальню, побачив своє віддзеркалення у панорамному склі, за яким, як на долоні, розпростертий Нью-Йорк. Його вогні невимушено пробивались крізь вікно, нагадуючи мені, що я стояв на вершині цього світу та мав ім’я, перед яким відкривалися будь-які двері. Я мав усе, про що можна тільки мріяти. Окрім одного.

Це мій дім і все життя я гадав, що життя тут — повноцінне, бо світ мені ніколи не відмовляв. Я ніколи не втрачав — лише примножував. Навчання у Гарварді, життя в Нью-Йорку, подорожі по світу… Враз все стало якимось несуттєвим та порожнім.

Я повернувся у дім, в якому на мене не чекали, але знав, що чекали десь там, далеко… Мій ангел, який мав бути тут. В цій порожнечі та серед розкоші, я збагнув наскільки порожній без неї… Моя любов десь там, зовсім сама, знову у своєму світі, геть далекому від цього. Зовсім не помітив, як по щоці втекла сльоза. Чи плакав я колись? Жодного разу! Ну майже, але той раз не рахується…

Відійшовши від вікна, озирнувся навкруги. Побачив паку, про яку говорив Гаррі. Скидаючи з себе пальто, взяв стос, який був чималим і повернуся у вітальню. Підійшовши до шкіряного дивану, листи та пакунки кинув на столик поруч, а сам пішов до бару. Взяв перше, що втрапило під руку навіть не дивлячись. Умостився на дивані та почав перебирати: ділові папери, газети, журнали, кілька десятків листів. Відпивши прямо з пляшки, продовжив переглядати, а щось відразу відкидав, як сміття. Серед них мою увагу привернули яскраві кольори на конверті. Синьо-червоні. Напружився. Серце закалатало ледь не у вухах. Відклав пляшку на стіл, беручи конверт у руку. Не вірячи, прочитав ім’я відправника.

Україна.

Моя Інна.

Миттю розірвавши конверт, не міг повірити в те, що вона таки відписала. Широка усмішка ні на секунду не зникала з мого обличчя. Аркуш був у клітинку, а на ньому такі ж літери, як і тоді, так само нахилені ліворуч.

“Привіт, мій принце.

Відразу хочу попросити вибачення, якщо якісь слова напишу неправильно. Я ще не настільки знаю твою мову, щоб писати досконало, як ти. Мені навіть соромно це визнавати, що на твоєму фоні я почуваюсь звичайною піщинкою серед мільйонів. З усім тим, я дуже хочу, щоб ти зрозумів кожне моє слово, таке ж недосконале, як і я. Але ще більше хочу, щоб ти відчув кожну емоцію, яку я волію передати тобі.

Я не плакала, як ти й просив мене, але не втрималась, коли отримала твого листа. Ти навіть уявити не можеш, якою щасливою я була, знову побачивши тебе, хай то лише фото… Але я так боялась, Марку… Боялась, що настане день і мої спогади про тебе перетворяться у сон, який мені наснився. Тепер я завжди пам’ятатиму, що ти не наснився мені, що всі мої почуття справжні.

Важко жити, не знаючи, як ти, де і з ким… Боюся, що ти забудеш мене… Моя недосконалість робить мене вразливою. Вибач…

Я неймовірно сумую за тобою… Мені постійно не вистачає тебе. Ти змінив моє життя, надихнув мене, що завжди потрібно вірити. Щоб не траплялось — я вірю, бо віриш ти. Мені важко описати всі свої почуття незвичними мені словами. Але, обіцяю, я вивчу твою мову, щоб краще розуміти тебе і відкритись тобі. Бо мої почуття не поміщаються в мені.

Ти наповнюєш мене ними.

Ти — моє життя.

Дякую тобі за твого листа і за кожен спогад, за кожну краплю почуттів, які ти дав мені.

P.S. Хочу, щоб ти порадів зі мною. Коли я повернулась додому, мені прийшов лист, що я навчатимусь у Вінниці! Уявляєш, мене взяли навіть на стипендію! Тож ти можеш мною пишатись — тепер я студентка! Обов’язково колись покажу тобі Вінницю…

Ти —  мій, а я лише твоя.

З любов’ю, твоя Інна.”

— Моя. Лише моя.

Я знову перечитав кожне слово, потім ще раз. Байдуже, що вони написані не ідеальною англійською, бо я розумів кожне слово. Відчував кожне слово, навіть якби воно було написане невідомою мені мовою.  Тепер ще дужче хотів бачити її, обіймати, засинати поруч і дивитися, як вона спить та прокидається. Просто жадав її. Без винятку, без фальші, без заперечень.