Розділ 11

Марк

Найближчими днями тільки те й чув, що наслідки теракту виявились дуже болючими для Сполучених Штатів та й для світу в цілому. Чисельні жертви та поранені вираховувалися тисячами. Той день важко було забути, але він став днем скорботи назавжди.

Мене не полишали думки, як там Інна, адже від мене вона більше нічого не чула. Припускав й таку ймовірність, що з новин могла дізнатись про вибухи та хвилюватиметься за мене. Мусив з нею зв’язатись, а в неї навіть телефону не було. Бовдур, як я одразу про це не подумав, поки була така можливість? В мене хоч залишились фото на згадку, а в неї нічого про мене, окрім спогадів.

Якось холодно та прикро стало лише при одній думці про це. І тут я згадав важливу деталь!

Підбіг до гардероба у пошуках речей з України. Перебирав кожну річ, бо не пам’ятав, куди саме поклав той аркуш. Хоч би Ненсі не випрала… Залишались лише джинси. Активно пройшовся по кишенях. Так! Залишивши безлад прислузі, я вийшов з гардероба.

Розгорнув аркуш та прочитав охайні літери, нахилені ліворуч. Її адреса. Ніколи не думав, що коли-небудь доведеться писати листа. Але я його напишу. Обов’язково.

Викрадення літаків разом з усіма їх наслідками, відстрочило мою розмову з батьком. Я не хотів цього, принаймні поки що. Зараз мій світ мав би стати на місце, але звичного напрямку в ньому вже не буде — після доленосної зустрічі в Києві, мій світ пішов по невідомій траєкторії. Але я вірив, що вона приведе до моєї цілі. Підійшов до фотоапарата. Увімкнув та знову почав переглядати фото, обираючи найкращі. Зробив помітки, які мені потрібно. Дякувати Таясу, я мав зараз таку можливість.

Згодом пішов на його пошуки. 

У вітальні сиділи батьки. Їх я проігнорував та пішов повз, на вулицю.

— Марку!

Почув я батьків голос, несильно суворий, але досить стриманий, як підмітив. Зупинився та повернувся до них.

— Ти куди? — так само стримано запитав він.

— Шукаю Таяса. Маю до нього справу.

— Яку?

— Особисту.

Він звузив очі, намагаючись вирахувати чи приховую я щось, бо чути від мене про щось особисте для нього було незвичним. Це вперше ми перетнулись аж на стільки слів після мого повернення.

— Він має бути у кімнаті охорони.

Досить ввічливо вказав мені на його напрямок, а це… незвично, бо очі так само залишались зіщуленими.

— Дякую, батьку.

Поквапився туди, поки знову не спинив. На щастя в кімнаті він був один. Я озирнувся у коридор та увійшов до Таяса.

— Є термінова справа, — промовив я пошепки, подивившись на нього.

— Яка? — запитав так само, майже у пів голосу.

Дражнився гад, але стримано простягнув йому сумку з камерою.

— Видрукуй відзначені фото. Щоб батько нічого не знав.

— Добре.

— І перестань так робити? — пробубонів я пошепки.

— Як?

— Ось так.

Бачив, що він вже не міг стримуватись від сміху й зайшовся першим. Гупнув його в плече.

— Це терміново.

— Та я зрозумів, брате.

— Дякую.

Поквапився повернутися до батьків на допит, відчував, що це мало таки відбутись. Та й треба на себе увагу перевести, аби Таяс спокійно зробив мою справу.

Батьки так само сиділи у вітальні за бесідою, але почувши мої кроки, голоси стихли й обидва подивились на мене. Підійшов до мами та поцілував у щоку. Сів поодаль від обох у крісло. Майже відразу біля мене з’явилась прислуга.

— Чай, каву, містере Нельсоне?

— Каву. Дякую, Ненсі.

Вона кивнула і відразу ж зникла.

— Розповідай.

Це був батько. Досі я ніби й був готовий до цієї розмови та тепер бачив, що ні.

— Ну… Перемовини, як ти встиг помітити, пройшли досить добре. Я наполіг на деяких моментах і все чудово владнали.

Намагався бути якомога впевненим та безтурботним. Батько пильно стежив за кожною моєю емоцією. Втім, мама також знову мене читала.

— А чому затримався аж до вересня? — голос був серйозним, звичним.

— Ти бачив Київ? — спробував піти цим шляхом.

— Лише раз та й то через вікно автомобіля, — невимушено відповів тато.

Я зачепив за потрібне.

— А варто було весь подивитись, — з захватом відповів я. — Мене цікавило, чому ти обрав саме ту країну. Намагався зрозуміти, чому саме вона. Здається, зрозумів.

Зовсім не помітив, як мої думки про країну перемкнулись на думки про Інну. Мабуть, батьки це помітили, бо обидва вигнули брови.

— Природа захоплює, а стільки пам’яток там!.. Ти знав, що Київ з 482 року?

— Серйозно? — щиро здивувалась мама.

Батько не менше. Отже, я активно почав їм розповідати про побачене в тому місті. Ненсі принесла мені каву, на кілька хвилин сама заслухалась моїх розповідей, але мусила зникнути на кухні. Мальовничі краєвиди, пам’ятки їхньої історії — викладав все, як на духу.  Лише мовчав про неї, а самого, при цьому, душило всередині. Аж так хотів знову її обійняти, відчути поруч. Кожна думка про неї била в груди, як ножем. Батько слухав мою розповідь досить зацікавлено, а от мама більше стурбовано. Я спалився, подумки зробив підсумок, бо вона таки мене прочитала. Наші очі зустрілися і вона лише отримала підтвердження своїх здогадок, про які досі мовчала.