Розділ 10

Інна

Стукіт у двері мого купе привернув увагу, вирвавши з тужливих думок. Я не спала, чомусь жодного бажання не було. Провідниця увійшла всередину, в руках тримала склянку у сріблястому підскляннику, з якого стирчала ложечка.

— Прошу, — сказала вона й обережно поклала переді мною чай, аби не розлити на мій блокнот, в якому я саме робила нотатки.

— Перепрошую, це, мабуть, помилка, — промовила геть розгубившись, адже нічого не просила.

— Це було прохання чоловіка, який проводжав вас. Зараз ще печиво принесу.

Жіночка зникла за дверима. Що сказати? Навіть не знала чи варто було щось тут коментувати. Якась мить і вона вже знову була тут, поклавши на стіл шоколадне печиво.

— Смачного. Я сповіщу про прибуття, приблизно ще три години їхати, тож можете відпочивати.

— Дуже вам дякую, пані. Буду вам вдячна.

Жінка зачинила купе і якусь мить я зосереджено дивилась на чай, в якому плавав шматочок лимона. Мимоволі мої губи розтягнулися у посмішці. Марк навіть на відстані потурбувався про мене. Вперше, відчувала себе віп-персоною. Стільки уваги й лише для мене — звичайної дівчини з села! Навіть, якби хто сказав мені про подібну пригоду, я б не повірила. Але ось переді мною запашний чай, а я в дорогому купе… Відсьорбнула краплю і заплющила очі: такий смак був лише у вагонах Укрзалізниці та в школі. Навіть не знаю, як описати цей смак, з яким для мене досі нічого не зрівняється: оксамитовий аромат чорного чаю та його терпкий присмак з кисло-солодкою ноткою від лимона та цукру, які геть не забивали його смаку. Не знала, як в них виходило робити такий чай, але після школи я більше не куштувала такого.

Зробила ще кілька ковтків і повернулась до свого блокнота, хоча краще б відпочити, але аромат чаю, який був частиною Маркової турботи, надихнув мене написати нові рядки. Думками вкотре повернулась у Київ, під дощ, на набережну, у ранки, в яких поряд зі мною був він…   

Та чай скінчився… І зовсім не помітила, як замість рядків в мене вийшов малюнок… Марк. Його обличчя, намальоване ручкою, наче дивилось в мої очі. Лише нещодавно розлучились, а я вже сумувала за ним. Обійняла малюнок і прилягла на подушку, заплющивши очі. Чомусь навіть хотілось заплакати, бо чим далі ми віддалялися від столиці, тим більше це все ставало схожим на сон… 

Крізь дрімоту я відчула дотик до плеча та почула голос над головою:

— Дівчино, через тридцять хвилин ваша станція.

Сонно потерла очі й одразу ж підвелась.

— Дякую.

Навіть не помітила, що таки проспала ледь не дві години, обіймаючи малюнок, хоча здалося, що лише прикрила повіки. Почала збирати свої речі, аби нічого не забути. Зібрала постіль, акуратно склавши її на матраці. Оглянулась та вийшла з купе.

У тамбурі вже чатувала провідниця, очікуючи на зупинку, коли ми почали проїжджати по знайомій мені місцевості. За вікном почали мерехтіти світлячки залізничних колій, десь дорогою проїхало кілька авто, комусь не спалось о цій порі. Була майже одинадцята ночі. Почувся пронизливий скрегіт гальм, які вперто зупиняли потяг. Провідниця ще на ходу відчинила двері, прибираючи сходинку.

— Щасливо, — промовила вона мені з посмішкою, коли потяг нарешті зупинився перед нашим вокзалом.

— Дякую вам за все.

Обережно зійшла незручними сходами на перон та стягнула сумку. Людей було не дуже багато. Втім, я взяла сумку та пішла поза вокзал по звичній дорозі додому. Як завжди, діставалась крізь темряву, бо не всі вулиці було освітлено, добре хоч асфальтовано. Зазвичай дорога від вокзалу до дому займала хвилин десять, якщо пішки, лише цього разу я дісталась дому хвилин за п’ятнадцять. Світло нашої багатоповерхівки та елеватору були розпізнавальними вогнями на фінішній прямій, межу якої перетинати все більше не хотілося, чим ближче я наближалась до них.

Чому?

Мабуть, тому, що я досі не розуміла, як пояснити батькам моє повернення та мою відсутність вдома протягом місяця. Дорогою перебирала в голові всі доступні варіанти, але всі вони зводились до брехні, а її я не переносила на дух, як в людях, так і в собі. Та чим більше я заплутувалась, який варіант обрати, то все ближче наближалась до дому. Підійшовши, зупинилась і глянула догори — в батьківській кімнаті горіло світло, а в моїй було темно.

Стояла перед дверима, мов завинила, а серце калатало ледь не у горлянці. Натиснула на дзвінок та завмерла в очікуванні. Почулися кроки, а потім звук в замку. Побачила перед очима здивовану маму в халаті.

— О, а це як?

Мама, геть розгублена, відступила в сторону, пропускаючи мене у передпокій. Поставила сумку та зняла з плечей рюкзак, роззуваючись.

— Ох, не питай мамусь нічого.

Подумки молилась, аби вона таки дала мені часу хоча б до ранку, може хоч тоді б знайшла потрібні слова. Або ж правду… Аж самій стало смішно…

— Добре, люба. Може ти голодна? — як завжди, з турботою запитала вона і пішла на кухню, що праворуч.

Пройшла слідом за нею, сівши на табурет біля кухонного столика ліворуч. Мовчки дивилась, як вона відкривала холодильник, дістаючи якусь каструлю.

— Можливо, трішки… — зізналась я, адже дійсно зголодніла.