Розділ 6

Марк

— Ще не знаю.

Хоча, здається, я вже знав, але хотів переконатись в цьому. Я — Нельсон, а ми не кидаємось словами марно. Втім, я чесний перед цим дівчам. Майже. Вона чиста та незіпсована — бачив це наскрізь. Мов янгол. Сидячи перед нею навпочіпки, я чітко міг розгледіти її очі, кольору турмаліну. Якщо раніше вагався з їх відтінком, то, з такої близькості до них, тепер упевнився. Темні вії та тіні від них робили їх темними, але зараз вони віддавали смарагдовим з карими візерунками на райдужці.

Мої руки були в кількох дюймах від неї, а тулубом торкався її колін, які лише на мить здригнулись від дотику до них. Далі я лише запам’ятав, як одна рука торкнулась її потилиці, а інша шмигнула на тендітний поперек. І все. Я остаточно загубився. Зовсім легкий дотик до її губ пройшовся по мені хвилею киплячої лави. Наче тягар з плечей упав, щойно я торкнувся їх. Боявся, що відштовхне, але ні… Впився сильніше, але щоб не переборщити. Заглиблювався все глибше в цю пастку. Здавалось, що віддавався їй з головою. Мабуть, ще ніколи я не відчував такого потягу до жодної дівчини, як до цієї. 

Не рахував, скільки часу тривало це занурення, але згодом відчував, як її дихання уповільнилось, чи то взагалі перестала дихати. Змушено відсторонився й наші погляди перетнулися між собою. Що ж я коїв? Вона, геть розгубилась, дивлячись на мене ніби зі страхом… Не хотів, щоб вона мене боялася — іншого хотів. У горлі щось почало душити мене, бо вперше винуватив себе за зірваний поцілунок.

— Вибач, я не мав би… — зміг прошепотіти в безжальній близькості до губ, які щойно без дозволу поцілував.

Поквапився зникнути з кімнати, хоча щоб це змінило, якщо я вже влип більше, ніж могло б бути. Хотів би з Таясом поговорити про це, але він зараз спав — у нього свій режим. Годину-дві — він недосяжний.

Легкий стук у двері відвернув мою увагу. Прийшла покоївка. Вказав їй на кімнату, а сам сів на диван, на якому мені доведеться спати. Благо він зручний. Заплющив очі у безжальній спробі розібрати хаос в моїй голові. Завтра важлива зустріч, а голова забита зовсім іншим. Чи то іншою… 

Фібри моєї душі відчули її присутність і одразу ж розплющив очі. Не перестану милуватись її збентеженням, воно їй личило. Долонею поплескав по шкірі дивану, щоб не боялась, і вона сіла поруч. Хоч Інна і спробувала дистанціюватись від мене, але моє тіло навіть тоді напружено чогось вичікувало. Вочевидь, вистачало лише її аромату та присутності, щоб викликати хвилю бунту всього організму.

Покоївка пішла. Гадав, що буде правильно, якщо і ми розійдемось спати, поки я не втнув нової дурниці, про яку пошкодував би потім.  

— Іди відпочивати. В тебе був скажений день, тому відпочинь. Мені теж вже потрібно спати.

Якщо засну, знаючи, що у моєму ліжку спатиме це дівча… а я тут.

— Добре. Добраніч, Марку. Ще раз дякую.

Спробував усміхнутись, хоча всередині було гірко та… напружено. Я з пелюшок звик отримувати бажане, а тут зась.

— І тобі, янголе.

З усього мого оточення, вона була саме такою. Певен, навіть Таяс це побачив, а він розбирається в людях. Інакше він би відмовляв мене від усього, що я зробив за сьогодні відносно неї.

Застеливши диван, я намагався заснути. Налаштовувався на завтрашню зустріч, її в жодному разі не можна запороти. Як не старався, а нічого з того не виходило. Як та дзиґа вертівся з боку на бік, хоча диван досить зручний, але мені було того замало. Замало всього: дня, дощу, поцілунку… Годинник настирливо вибивав кожну секунду десь у моїй свідомості, наче він в мене біля вуха, хоча я залишив його на столі. Світло нічного міста заливало кімнату, заважаючи стулити очі.

Зірвавшись з дивану пішов до вікна, щоб закрити його шторами. Перед тим глянув на годинника: одинадцята… На мої рухи в коридорі з’явився Таяс. Не знаю, чи варто було коментувати вираз його обличчя. Спочатку він глянув на застелений диван, а потім на мене. Всміхнувся та рукою показав на свою спальню. Розумілися на мімах, як в німому кіно. Обидва розуміли, що за стіною спала дівчина.

— То я не помилився? — запитав Таяс, сівши у крісло, поки я влаштовувався на його ліжку, воно значно краще дивану.

— Здається, що ні.

Він посміхнувся, бо чітко бачив, що я навіть собі не зізнавався повністю. А він же не помилявся в людях.

— Я поцілував її…

Тиша у відповідь була звичною, але неабияк напружувала. Я глянув на Таяса: брови нахмурені, а очі прищурені, суворо скануючи мене, але знову мовчки.

— Не питатиму, чи розумієш ти, що коїш, бо бачу що ні, — нарешті сказав він та одразу продовжив: — Тебе я знаю роками й ти чоловік — тебе не шкода так, як її. Дівчина лише день у твоєму житті, але вона, як відкрита книга, що лише з видавництва. Розумієш про що я?

— Не зовсім.

Бо дійсно ще не розумів його метафори.

— Книга лише з видавництва пахне, сторінки не затерті, не порвані, власник лише один…

— О…

Сказати, що я приголомшений такою метафорою, це ніщо. Я зрозумів, якою її бачить Таяс.

— Ти впевнений, що не зіпсуєш сторінки? Здається, я більше за вас бачу, що відбувається. Подумай над моїм запитанням. І спи. В тебе завтра зустріч на одинадцяту. Можеш окупувати моє ліжко.