Розділ 5

Марк

Коли я увійшов у кімнату, дівчини не було. Хотів лише взяти чисті речі й повернутись, принаймні саме так і планував. Але, проходячи повз ванну кімнату, зупинився, бо почув тихий плач. Вона знову плакала. Зазвичай я не переносив жіночого плачу, особливо в моменти їх істерик, бо страшенно дратували жінки, які плакали за будь-якої нагоди. Та чомусь не це дівча. Її сльози змушували мене відчувати тиск у грудях, все ті ж нові відчуття всередині, яких я не розумів досі. Слухаючи, як дівчина схлипувала по той бік дверей, мені кортіло увірватись туди та притулити її до себе, запевнивши, що більше ніколи вона не проллє жодної сльози.

Та я не міг.

Запевнити чи увірватись туди?

Замислився.

Підійшов до шафи та почав шукати, у що б перевдягнутись, час від часу зависаючи у роздумах. Вкотре намагався все ж дати відповідь: запевнити чи увірватись? Розумів, що не міг би увірватись, бо вона не моя, але зроблю все, щоб запевнити. Моя впевненість повернулась до мене, бо тепер це буде моєю метою. При цій думці, все моє тіло напружилось.

— Вибачте, я не знала, що ви тут, — почув згодом збоку.

Лише тепер збагнув, що й досі нічого не взяв з одягу. Добре, що хоч не під дверима вона мене застала.

— Ні, це я перепрошую. Я лише зайшов взяти деякі речі. Прийму душ в спальні Таяса. От-от принесуть вечерю.

Відчуття, наче мене застукали у роздягальні в кампусі. В Лізі Плюща мене, звісно, поважали, навіть якби й застали там, але саме зараз я почувався ніким іншим, як лузером з універу. Як бовдур, вирячився на дівчину, яка здавалась такою милою в халаті. І розуміння, що під ним більше нічого не було, збивало мене з пантелику.

Поспіхом взявши перше, що втрапило до рук, подався до дверей. Голову й так ледь не втратив повністю. У Таясовій спальні зустрівся з ним поглядом: серйозним, здивованим та дещо глузливим. Пройшов повз мене, не забувши поплескати по плечу. Він мовчав, але ж розумів все і свідомо вже кепкував з мене. Ну нічого, буде ще час відігратись за це.

Затримуватись в душі я не планував, як і ніжитись під теплими струменями води. Температура мого тіла й без того була зависокою. Потрібно негайно охолонути. Усім тілом. Або ж фальшивив сам собі, а насправді хотів якнайшвидше дивитися на те дівча. Знову. Я розумів ще тоді, що вона молодша за мене, не знав лише наскільки саме. Але чи було воно для мене проблемою? Нітрохи.

Витершись, я поквапився одягнутись: звичайні темно-сині трикотажні штани та біла футболка. В спальні Таяса вже не було, натомість чув голоси з вітальні.

В кімнаті був Таяс та офіціант з ресторану, той саме накривав на стіл. На трьох. Чудово. Підійшов ближче, дивлячись на страви, наче в мене званий обід для поважних гостей.

— Я ще просив чай та десерт.

Бо ніде не бачив на столі. Хлопчина поквапився відзвітувати, що все на візку позаду мене. Мав визнати, що в цій країні персонал гарно лінгвістично підготовлений. По завершенню сервірування нашого столу, дав хлопцю стодоларову купюру, гадав, що дати саме стільки тут нормально. Хоча той засяяв, отже, дуже гарні чайові.

Підійшов до своєї спальні та легенько постукав у двері. Дівча відчинило майже одразу. Зустрівся з її темно-зеленими очима. Відзначив, що вона була одягнена в коричневі штани та блакитну футболку з чудернацькими візерунками. Обмінялися посмішками.

— Вечерю подали. Прошу приєднатись до нас, — запросив її, вказуючи на стіл.

— Дякую.

Покірно пройшла вперед. Я відсунув їй стілець, щоб сіла першою, а лише потім ми з Таясом.

— До речі, познайомся з Таясом, — почав я, щоб зав’язати розмову, але вловив момент, коли вони обмінялись посмішками.

Дивлячись на Таяса, я вигнув одну брову.

— Ми вже познайомились, поки ти був у душі, — поквапився він прояснити.

Отже, тепер лише я не знав її імені.

— Ось як.

Якщо вони познайомились — вона розуміє англійську мову. Цікаво.

— Мене звати Інна, — тихо промовила вона, перевівши мій погляд на себе.

— Інна… — повторив я. Цікаве ім’я, яке вимовляти досить незвично.

— Хочу вам подякувати.

Я всміхнувся, бо вона така мила, коли зверталася до мене на “ви”.

— Та нема за що, було приємно стати в пригоді… — подумав додати “чарівній дівчині”, але вона й так місця собі не знаходила. Хай краще поїсть спокійно. — Ти краще поїж, а потім ще чай для тебе та десерт. Сподіваюсь ти любиш таке?

Вона не сміливо всміхнулась, ніяково, мабуть, було від такої пильної уваги та в компанії двох незнайомих чоловіків. Бачив, що вона несильно квапилася їсти чи то соромилася, чи то була не голодна. Хоча, б’юсь об заклад, що перше.

— Їж, не соромся, — і тут же сам взяв ніж та виделку, відрізаючи шматок м’яса.

Скуштував. Птиця, мабуть, качка. До речі, смачна. Дівча й собі почало потихеньку колупати шматочки качки. Я всміхнувся. На Таяса навіть уваги не звертав, він лише мовчки смакував страви. На відміну від мене, бо я вивчав дівчину. Хоча, що це я, вже знаючи її ім’я. Інна. Незвичне, але мав би звикнути.