Розділ 4

Інна

Покірно сіла на ліжко. З усіх сил намагалась не показувати, що я досі страшенно змерзла. Мої зуби так і виклацували один об одного, але я усіляко зігрівала себе руками, хоча жакет незнайомця все ще покоївся на моїх плечах. Мокрий, як і я. Втім, його власник також мокрий, бачила це по сорочці, яка місцями прилипла до його тіла. Аж ніяково стало лише від однієї думки, що до цих грудей мене було притулено під дощем. Так близько відчувала усе тепло цієї людини, іноземця скоріш за все. Не думаю, що це в них вистава була така — прикидатись англійцями.

Поглядом слідкувала за кожним його кроком. Коли він починав говорити до мене, я чітко чула його акцент, але навіть попри це його володіння українською було досить непоганим. Як стало відомо далі, незнайомця звати Марк.

Марк…

Людина, яка врятувала мене від дощу… Чоловік, який потурбувався про мене. Гаряча ванна, вечеря… І приємно, і страшно одночасно. Я розуміла, що нічого в цьому житті, а особливо для мене, не буде безплатно. На якусь мить я злякалась. Чоловік вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. А що як він мене тут замкнув і тепер я полонянка?

З цими думками я повільно підвелась на ноги й підійшла до дверей. Торкнулась ручки. Натиснула на неї та потягла на себе. Відчинено. Отже, я не полонянка. Зачинила назад і з полегшенням мої губи смикнулись в легкій посмішці. Зняла з плечей жакет, на якусь мить впіймавши його запах. Він пахнув своїм власником: деревинний, з нотками ладану і ще з чимось, чого я не знала. Відсторонивши від себе, повішала його на спинку крісла, хай би просох. 

Сама ж пішла у ванну, де для мене турботливо була набрана вода з доволі ароматною піною. Наче хмаринка, вона шапкою визирала з ванни. Я торкнулась її рукою, посміхнулась і швидко скинула мокрий одяг з себе. Спочатку занурила руку, аби переконатись, що вона не занадто гаряча. Чоловік навіть температуру води зробив таку, аби я не відчувала нічого окрім задоволення. Щойно я повністю занурилась у воду, тілом пройшла приємна хвиля тепла. Холодна пінка зверху, тепла вода внизу, а в душі навіть не знала що. Біль та розпач через мою поразку. Страх та надія перед майбутнім. І щось тепле, наче джерело енергії, яке перегукувалося з ним… Що це? Моя дівоча наївність? Хоча мама давно казала, що час вже мені подорослішати… 

От і подорослішала. Сподівалась, що, вступивши в омріяний університет, я навчусь бути дорослою. Навчилась. Тільки не так, як я собі це уявляла. Останні події знову накотили на мене і сльози потекли, наче попередніх було недостатньо. Думала виплакала все, а тут он їх ще скільки. Підібрала коліна до грудей, обійнявши їх руками й дала волю емоціям. Мене дратувала моя бездарність, хоча раніше я так не думала, доки не зустрілась з таким випробуванням.

Часом були думки скаржитись на своє життя, але я завжди намагалась виправдовувати його. Ні я, ні мої батьки невинуваті, що ми живемо так, як живемо. Просто народилась в такій сім’ї та маю це прийняти. Втім, я ніколи не полишала спроб покращувати його: вчилась, намагалась розвиватись, так само як і мої батьки, які завжди були в роботі. Нам всього лиш не пощастило мати для нашого розвитку стартовий капітал. 

Я голосно зітхнула, поплескавши по розпашілих щоках долонями. Мені треба опанувати собою. Не повинна розкисати, а мала бути сильною. Життя на цьому не скінчилось і тому я потрібно йти далі.  

“Просто на все завжди є свій час.”

Чомусь лише тепер мамині слова нагадали про себе. Я перестала плакати, зрідка схлипуючи та озираючись навкруги. Адже я геть не врахувала того факту, що знаходжусь в готельному номері, який, судячи з усього, не просто номер, а для особливих осіб. Все виблискувало розкішшю, не королівською, але й не для будь-кого. А що як цей момент один з таких, про який говорила мама? Може моя невдача мала статись, щоб я зустріла його?

Не могла зрозуміти своїх думок. Вони більше нагадували якусь нісенітницю або сюжет якоїсь мелодрами, адже це реальне життя і я далеко не Попелюшка, щоб мені так раптово пощастило. Тому, відкинувши все зайве, я вилізла з теплої ванни, взяла один з рушників та почала ретельно витиратись. Підійшла до запітнілого дзеркала та протерла рукою ділянку, на якій побачила себе: заплакану та мокру, з червоними щоками. На поличці поруч стояв парфум. Марків. Не знаю чи можна так, але я взяла його і вдихнула аромат — такий самий. Мимоволі прикрила очі від насолоди. Божественний аромат. Прочитала назву “Chanel Egoiste Platinum”, щоправда, не знала навіщо. Обережно поклала назад. З вішалки взяла халат та накинула на плечі, аби тепло тіла нікуди не ділось. Ретельно витерла волосся, побачила фен, але сушити не стала, щоб не пересушувати без потреби.

Вийшла з ванної й завмерла. Біля відчиненої шафи стояв Марк. Ну так, звісно, він же й сам був мокрим і потребував змінити одяг. Не заперечуватиму, що мої очі були прикуті до нього. Я навіть бачила, як його кадик ворухнувся, коли побачив мене. Гадаю, і він помітив, якою червоною я стала, хоча після ванни була, як новонароджена. Між нами були якісь диво-глядки, тільки чомусь ніхто з нас не відводив погляду, наче ми справді у грі.

— Вибачте, я не знала, що ви тут, — здалася я першою.

Але він поквапився заперечити.

— Ні, це я перепрошую. Я лише зайшов взяти деякі речі. Прийму душ в спальні Таяса. От-от принесуть вечерю.

Він ще раз глянув на мене і вийшов з кімнати. Я так і стояла червона, як помідора, посеред кімнати. Таке враження наче він просканував мене через халат.