Розділ 3

Інна

— Але, як таке може бути? — знову запитала я у жіночки в приймальні університету. — Ось же лист…

Вкотре простягнула їй листа, але та навіть не здригнулась. Відчувала, що от-от і розплачусь, але не можна було при ній. Хоча голос все більше видавав мене.

— Дівчино, — знову почала вона, — я знову тобі кажу, що сталася якась помилка і тебе немає серед студентів нашого ВУЗу. Я нічим тобі не допоможу. Чекай наступного року.

І вона перемкнулась на монітор свого комп’ютера, наче мене тут не було.

— Марто, що тут сталося?

Почула я за спиною чоловічий голос. Розвернулася, ледве стримуючи сльози, щоб не зірватись на очах ще й цього чоловіка.

— Та от, — з презирством мовила Марта, вказуючи йому на мене, як на якесь непорозуміння, — стверджує, що її зараховано на журналістику, а такої там немає. Я їй пояснюю, а вона все наполягає на своєму…

Чоловік, років за сорок, з трохи білими скронями, уважно подивився на мене, а потім на листа в моїй руці. Взяв його та уважно почав читати. Прочитавши, зітхнув. Я почула це. Глянув на мене, потім на сумку біля моїх ніг.

— Пішли пройдемось, тут повітря шкідливе, — він мигцем глянув на Марту, яка відразу ж насупила брови.

Я пішла слідом за ним на вулицю, тягнучи свою сумку, як того пса. Куди він мене вів — не знала, але чомусь усе стало байдужим. Відійшли в сторону від входу і чоловік  зупинився, подивившись на мене.

— Інна, як я зрозумів з листа, — обережно почав він. — Мене звати Микола Іванович, я тут ректор вже не перший рік. Бачу, що ти налаштована навчатись, бачу, що попри сльози, твої очі сяють від мрії…  

Чомусь його слова мене таки розчулили й кілька сльозинок все ж вирвались на волю, а, може, більше від того, що я усвідомлювала його інтонацію і що буде далі.

— Не  треба плакати, — сказав він, діставши з кишені хустинку, яку простяг мені. — Я вперше зіткнувся з такою помилкою. Сам не розумію, чому так сталось, але вже запізно щось змінити, бо групи вже затверджено. Я б з радістю допоміг, але вже на наступний рік…

— Це вдруге, — промовила я, стримуючи інші сльози. — Вже вдруге виникає якась помилка… І знову у вашому закладі… Навіщо було надсилати листа? Бо я бідна?

Сама не впізнавала себе та звідки з мене понеслись ці слова, але ж мені так боліло…

Опанувавши собою, зробила глибокий вдих повітря, яке пахло дощем. Його ще не було, але вже відчувався м’який ароматний серпанок, зібраний з деревинних та квіткових запахів, подекуди з нотками пилюки, як би не дивно воно було. Мабуть, таки сьогодні проллється.

— Не можна так, — рішуче мовила я. — Ви навіть не знаєте, як я старалась, аби потрапити саме до вас. Так, мені була потрібна саме стипендія, бо мої батьки неспроможні оплачувати навчання. Але ж це не робить мене гіршою від інших.

— Я такого не казав, — поквапився заперечити Микола Іванович.

— Але й ніхто з вас цього ніколи не заперечить. Але щиро дякую вам за підтримку. Гарного дня.

Взяла сумку, поправила рюкзак та пішла в бік вулиці.

— Зачекай.

Гукнув мене Микола Іванович, не знаю для чого, але я зупинилась та подивилась на нього.

— Ти звідки?

— З Вінницької області. Сьогодні приїхала…

Він поглянув вгору, коли прогриміло навкруги.

— Мабуть, буде дощ, — продовжив він, — куди ти підеш?

Я знизала плечима.

— Щось придумаю. Звикла.

— Давай, може, підвезу куди скажеш.

— Ні, дякую. Я впораюсь.

Ввічливо усміхнувшись, я знову підняла сумку та пішла у напрямку, з якого прийшла сюди. Мабуть, чоловік дивився мені у слід, бо аж відчувала, як пронизував мене поглядом. Та я гордо йшла вперед. Я сильна. Зможу. Здається…

Знову прогриміло ніби над самісінькою головою, але я впевнено йшла лише вперед, куди — й сама не розуміла. Головне не спинятись, бо здамся. Впевнена — я себе знала. Мабуть, все ж таки буде злива, думала я, йдучи вулицею, бо аж занадто стало холодно. До цього була неймовірна спека, а тут так різко похолодало. Невже й природа сумувала разом зі мною? Спробувала посміхнутись та вийшло вкрай паршиво, немов хто наліпив на мене чужу посмішку, яка геть не личила. 

За наступним перехрестям, як гримнуло, що я аж підстрибнула, випустивши сумку з руки. Чи то вона вже просто втомилась, скрізь таскаючи її. Ну добре, тоді перепочину, все одно більше я нікуди не квапилась. 

Оголені плечі впіймали перші прохолодні краплі. Я здригнулась від неприємного вологого дотику. Та все одно не бігла нікуди, бо ж навіть не було куди. Поправила рюкзак, розім’яла шию, яка стала занадто напружена. Знов гримнуло та так, що я аж скрикнула, а в вухах заклало. Відразу слідом дощ як вперіщить, від чого в мене аж подих перехопило. Чи то від несподіванки, що ніби з відра хто вилив, чи то від того, що мій поганий день мав стати ще гіршим. 

Прийшовши до тями, зрозуміла, що стояла під зливою згори й не меншою з очей. Мене прорвало разом з небом. Весь вир моїх емоцій вибухнув, як той грім, від якого я ледь не оглухла. Сльози текли по щоках, змішуючись з дощем. Відчувала, що ладна закричати від безвиході, від своєї безпомічності та нікчемності. Так і стояла під зливою, піднявши голову догори, навіть не знала навіщо. Може шукала там того, на кого б злитись, чи щоб не бачити себе мокру, як хлюща, посеред столиці. Просто стояла і плакала, доки не виплачусь повністю, все одно вже змокла. Мені нікуди йти, а як повернутись додому я ще не збагнула. Мені було соромно. Не готова.