Розділ 2

Інна

З просоння я подивилася у вікно, за яким миготіли дерева, подекуди починалися будиночки, які далі ставали все більшими. Електричка впевнено занурювалася у столичну атмосферу. Самі передмістя вже красномовно промовляли, що ти, селюче, наближаєшся до найвеличнішого міста своєї країни. Я лише з неабияким захопленням розглядала все, що встигала. Яким би дивним це не здавалося, але я вперше відвідаю Київ. Навіть не уявляла, як я мала тут навчатись, зовсім сама та без будь-яких знайомих в такому великому місті. Лише при наближенні до столиці, я почала нервувати й мій захват потроху починав розчинятися страхом перед незвіданим. Але ж мрія… Вона варта цього. Мабуть. В мене все вийде, як мантру зачитувала собі, й одразу ж вирівнювала свою спину, гордо піднімаючи голову.

З посмішкою та скаженим серцебиттям я вже йшла слідом за пасажирами до виходу, тягнучи за собою сумку, яку мама мені зібрала. Лише тепер збагнула, яка ж вона важка. На потяг мене батьки посадили, тож оцінити весь масштаб майбутньої проблеми тоді я ще не могла. А ось тепер довелося пхати її за собою, подумки перераховуючи все, що мама могла туди покласти. Не сумнівалась, що закруток там було щонайменше на місяць, а ще пиріжки. Биточки я з’їла дорогою. 

Якийсь чоловік допоміг мені перенести сумку з потяга на перон. Мабуть, у доброї душі серце краялось, коли він спостерігав за моїми потугами з багажем.

— Дуже вам дякую, — прощебетала я.

Чоловік лише усміхнувся і пішов собі далі. Я ж поправила рюкзак на плечах та знову вхопила свою сумку. Теоретично вона була з коліщатками знизу, але, скоріш за все, вони не були розрахованими на таку вагу. Ну китайська, що тут скажеш.

На мить зупинившись перепочити, я зачаровано подивилась на вокзал.  Такий великий та гарний… Так, перше враження склалось. Все зовсім не так, як у нас. Дотепер я думала, що Жмеринський вокзал — то диво архітектури, а зараз вже навіть й не знаю… Зітхнувши, взяла свій тягар та почимчикувала слідом за натовпом, а то геть заблукаю тут. Панічні настрої намагалась відганяти від себе. Те, що я розгубилась в такому великому місті, то факт, який навіть не варто було заперечувати. 

Пройшовши крізь вокзальний вестибюль, як у потоці риб, я озирнулась навкруги. Думала мої здивування були обмежені вокзалом позаду. Як же я помилилась! Аж ніяково стало, що я таке село… Йдучи у натовпі, я геть не помітила велетня перед собою. Ось де був справжній красень — брама до Києва. Я мало що тямила в архітектурі, але впевнена, що він мав щось спільне з готичними спорудами, які часом зустрічались в журналах та шкільних книжках. Він був чи не в десять разів більший того, з якого я вийшла. Як зрозуміла потім, то був лише вокзал для приміських потягів, а велетень переді мною був центральним, величним. Якби з чимось порівняти, то, мабуть, я б обрала серце людини, з якого розходилися артерії, утворюючи цілу систему. На дану мить я бачила його лише серцем Києва. 

Взявши сумку, я пішла ближче, аби роздивитись його. Я тут вперше і хтозна чи буде ще час помилуватися ним. Спина страшенно пекла, але мусила триматись. Сумка вперто їхала слідом, час від часу зупиняючись, через свої китайські колеса. Починала чи то дратуватись, чи то засмучуватись, що таку чарівну мить руйнувало якесь колесо. І навіщо ж мама мені стільки всього наклала? Наче я з голоду померла б тут. 

Коли увійшла всередину, очі округлилися від подиву, наче потрапила до якогось музею. Хоча була в музеї лише двічі — у Вінницькому краєзнавчому та у Львівському, та й то завдяки шкільним екскурсіям. Не знаю чому, але зараз я почувалася, як школярка, яку привезли на заплановану екскурсію. От тільки була суттєва різниця — я сама в великому місті й мені вісімнадцять. Відчула, як по щоці втекла сльоза. Чи то від захвату, чи то від усвідомлення, яка я тут самотня. А може й взагалі?

Один єдиний раз я закохалась, та й то невдало… Хоча тоді думала, що не буду більше самою. Чомусь не судилось. А так би хотілося саме з коханою людиною поділяти зараз свої емоції, щоб він відчував мій захват від нового етапу мого життя, нових вражень… Але чи то я досі не подорослішала, чи то я просто дурне дівчисько, та мала б вже зрозуміти, що мріяти потрібно перед тим, як лягти спати. Між іншим, так мені завжди говорив тато. Тож справжній хлопець та нові відчуття залишаються на потім. Зараз — навчання і мрія. Усе досить просто. Здається…

Хтось з перехожих штовхнув мене плечем і я знову повернулася думками у реальність. Десь, вочевидь, готувалася якась їжа, бо до носа долітали її аромати. Або ж я вже зголодніла. Втім, розуміла, що мені треба десь зупинитись, можливо, перекусити та вирішити подальший маршрут: де, чим і куди мені рухатись далі. А ще б десь знайти дамську кімнату було б досить непогано… Та куди мені діти все моє добро, аби хто не поцупив? Хоча вряд чи воно комусь знадобиться, враховуючи вагу сумки. Та будь-який злодій одразу плюне на те, щоб задля кількох закруток ризикувати.

Уважно вдивляючись у вказівники, де що, побачила ціль та попленталась туди. Тягти сумку по блискучій підлозі мені стало шкода, раптом пошкрябаю? Тож, несла її в руках. Враження ще ті… Знову згадала маму. Матусю вибач.

Ох, як же було приємно, нарешті, вимити руки після електрички. Чомусь я завжди гидувала обмацувати в ній ручки та двері. Було аж якось моторошно від відчуття чужих мікробів на руках. А ще від спеки та бруду руки були якісь липкі, а воно мене аж ніяк не тішило. Я скривилась лише від думки про це. Сумку не викрали, мабуть, розуміли, що там закрутки. Самій стало смішно.

Зібравшись з думками у залі очікування, я ще й встигла перекусити пиріжками. На дворі було якось аномально спекотно, тож виходити звідси туди не дуже й хотілося. Але я чимшвидше дісталася б університету, а там би й в гуртожиток поселили й тоді-то могла вже відпочити. Тож не було чого відтягувати. Налаштувавшись на позитив, я поперлась вниз сходами, а там і до виходу в пекло не далеко…