04. Атака!, або Бджоли, які відбили бажання красти (фінал)

Хлопець окинув оком двір, тепер уже зсередини, і при слабкому світлі місяця помітив вузьку доріжку, яка бігла між вуликами й зникала в кінці двору. Гришка підвів голову, немов байбак, і помітив, що доріжка обривалась біля хвіртки, яка і вела на вулицю чи радше за межі двору, в сад і, мабуть, далі, до самої річки.

«Прекрасно, через сад і злиняю!» — подумав Гришка.

Але не зараз. Мациклєт мигцем окинув оком купу, яка вже була в нього під ногами, не забуваючи тримати в полі зору двір. Став обстежувати скарби зблизька. Нагорі лежало кілька металевих листів (мабуть, з чийогось даху) і штук шість металевих труб, всі однакової довжини, метр з лишком, зі слідами синьої фарби. Очевидно, хтось у дворі робив крупний ремонт і здав непотрібне на метал. «Побільше б таких ремонтів!» — радо думав Гришка. Основа купи губилась в шпориші, але Мациклєт не полінувався і, вирвавши невелику латку, аж присвиснув: на самому низу лежали чергові труби, але набагато масивніші і, судячи з усього більше двох метрів. «Оце діло! — подумав Гришка. — Гривень по 200 кожна, не менше! Тільки як їх забрати?»

Хтозна, скільки б Гришка сидів на «своїх» скарбах, якби не той перший за весь час звук. Ні, це був не шум цепу чи чиїсь голоси. Це був вулик. Його на мить струсонуло, і до вух Мациклєта долинув гул бджіл — короткий, але загрозливий. На мить мисливець за металом аж похолов, але враз прийшов до тями, подумавши: «Ну бджоли, ну і шо? Тим більше, ноччю. А, таке!»

Проте бажання возсідати на металі враз кудись зникло. Гришка схопився на ноги, підхопив пару труб під руки і потягнув їх недавно знайденою доріжкою, залишаючи на землі красномовні сліди свого злочину.

Порівнявшись з першим вуликом, у Гришки знову похололо. Враз у тій бджолиній хатці почувся рух. Бджоли, і це було гарно чути, прокинулись і стали літати там всередині, стукаючись об дерев’яні стінки. Мациклєт ковтнув важку слину і враз почув, що те саме почалось в інших вуликах. Один з одним, рої бджіл прокидались, постукуючись об стінки, нервували, і їхній гул, спочатку тихий і ледь вловимий, поволі наростав.

- Треба, мабуть, поспішити… — самими губами сказав Гришка і, міцніше обхопивши труби, продовжив рух до хвіртки.

А в голові калатало: «Швидше! Швидше!»

І Гришка не витримав. Гребонувши ногами, як кінь, він рвонув, що було сили, і за якихось пару метрів, труба, вислизнувши із рук, смачно бухнулась на один із вуликів, зваливши його прямо на траву.

Інший стовп сам собою випав із руки, і прямо Гришці на ногу. Але той не відчув болю, бо стояв з відкритим ротом, спостерігаючи, як у примарному місячному світлі з того вулика, який впав, тонкою смужкою прямо в нічне небо піднімаючи густий і чорний бджолиний рій, пульсуючи і видаючи лиховісний гул.

Мациклєт хотів рвонути з місця, але не зміг — ноги стали ніби металевими.

Бах! Бах! Бах!

Гришка аж голову втягнув — то тут, то там з інших вуликів злітали кришки, і в ніч повільно вилітали інші чорні хмарки, які гули і розростались в розмірах.

- Мабуть, ттттреба лллиняти… — протягнув Гришка.

І в ту ж мить рвонув до хвірточки. Але в ту ж секунду його щось вдарило, прямо по ногах, немов підкат у футболі. Мациклєт впав у траву і відчув, що щось піднімає його в повітря.

- Аааа, пусти! — закричав невідомо кому Гришка, махаючи руками.

Та обернувшись, він з жахом зрозумів, хто його тримав. То були бджоли. Вони збились в одну величезну чорну хмару, яка пульсувала і гула, сповнена мільйонами червоних жаринок-очей.

Гришка став смикатись, як навіжений, але нічого не вийшло. Бджоли пронесли його над двором і лише біля саду кинули його прямо крізь гілки. Мациклєт пролетів, пущений потужною силою, крізь крони дерев і впав на галявині.

Його лице було розідране гілками, листя та трава набились в кишені, вуха. Витираючи кров, Гришка глипнув в сторону двору: над деревами все було чорне від бджіл, і там чорно-червона хмара стрімко наближалась.

«Щас будуть жалити! — вискочила думка, а потім іще одна. — Річка! У воду!»

І Гришка з усіх ніг дременув до річки, яка була за десяток метрів, і його біг підганяв гул, який все ближчав і ближчав. Коли до води залишалось кілька кроків, Мациклєт відчув, як щось його кольнуло в лікоть. Потім в потилицю.

- Ааааа…. — закричав Гришка.

І тут посипалось: десятки, якщо не сотні, маленьких, але дуже пекучих ударів в голову, ноги, спину. Ай! Ой! Уфф! А над вухами щосекунди, як кулі, тільки дззз! дззз!

Сичачи, Гришка нарешті пірнув у воду, весь, з головою. Затамував подих, затихнув, а чорна хмара зависла над річкою, чекаючи, поки злочинець вирине на поверхню, щоби і далі отримувати заслужене покарання.

***

Удома Мациклєт був уже на світанку. У хату вирішив не йти, тому знайшов у сараї купу сіна, лягти на яке він не зміг, сів на краєчку, прихилився плечем до дощатої стінки та так і заснув, сидячи…

На ранок його знайшла бабуся. Гришка збрехав, що був на рибалці і випадково розворушив гніздо диких ос. Бабуся не повірила, хотіла відгамселити його віником, щоб не крав у людей мед, але глянула на його опухле лице та покусані руки, зжалилась та пішла до сусідки, за сметаною…