Глава 9. Попередження

Навесні, коли сніг зійшов і на горбку під яблунею проступила перша трава, Анна віддала отцю Йосипу борг.

Вона не сказала, що це борг. Просто в неділю після служби підійшла до нього біля паперті з кошиком, накритим чистим рушником, і простягла його. Усередині лежали три буханці, золотисті, пухкі, з тріщинкою посередині. Рівно стільки, скільки було борошна в тому кошику, що він приніс у березні. Вона випекла їх із доброго жита, купленого за останні гроші в сусідньому селі, і віддала, не підводячи очей.

— Дитино, — сказав отець Йосип, — навіщо?

— Щоб не лишатись винною.

— Ніхто не вважає тебе винною.

— Я знаю, — відповіла Анна. — Саме тому.

Він узяв кошик. Подивився на хліб, потім на неї, і ми, що стояли поблизу, побачили, як на його обличчі щось ворухнулось. Не гнів. Радше те, що відчуває рибалка, коли риба, яку він уже вважав своєю, раптом виринає з-під човна й іде на глибину.

— Двері нашого дому відчинені, — повторив він.

— Дякую, отче. Я пам’ятаю.

Вона розвернулась і пішла. Лія, що чекала біля церковної огорожі, побігла за нею й узяла за руку. Вона нічого не розуміла, але відчула, що мати щойно виграла якусь маленьку, дуже тиху битву. Це було видно з того, як вона йшла: плечі розправлені, голова піднята, наче з них зняли невидиму ношу.

Ми дивились їм услід. І кожен із нас, дивлячись, знав: за такі речі розплачуються. Не одразу, але неодмінно.

Прання стало її новою роботою.

Не в притулку при церкві, куди Лію заберуть пізніше. Просто чужу білизну, яку приносили жінки з багатших дворів, самим прати не хотілося. Анна брала її за гроші, що були меншими, ніж коштувало б борошно, але більшими, ніж нічого. Вона прала на річці, вище за заводський стік, де вода лишалась чистішою. Гола по лікті, з руками, червоними й потрісканими від холоду, вона стояла по кісточки у воді й терла простирадла об дошку.

Лія сиділа на березі й ліпила з глини маленьких зайців.

Це було в травні, о десятій ранку. Сонце вже припікало, але вода ще була холодна. Над річкою стояла тиша, така густа, що чути було, як дзижчать бджоли в лозах. Анна випросталась, потерла поперек, глянула на дочку.

— Це який? — спитала вона, показавши підборіддям на глиняну фігурку.

— Заєць.

— А чому в нього такі довгі вуха?

— Бо він не заєць, — сказала Лія серйозно. — Це Рись. Просто він вдає зайця, щоб його не впізнали.

— Розумний пес.

— Він завжди був розумний.

Анна усміхнулась і хотіла щось додати, але підвела очі й побачила, що на стежці над берегом стоїть хлопець.

Він був у білій сорочці з відкладним комірцем, у начищених черевиках, з гладенько зачесаним світлим волоссям. У руках тримав невеликий зелений молитовник. Він був ще хлопцем, але стояв так, як стоять дорослі, випроставши спину й склавши руки перед собою, і мав такий статечний вигляд, що будь-яка мати була б щаслива мати такого сина.

Це був Орест.

— Доброго ранку, пані Анно, — сказав він.

Вона не відповіла. Лія, що сиділа біля води, повільно підняла голову, і глиняний зайчик випав у неї з рук у траву.

— Не бійтеся, — сказав Орест. — Я просто йшов повз. Ми співаємо на клиросі, і мене відпустили раніше.

Він зійшов зі стежки, обережно, щоб не забруднити взуття, і став на камені біля води, на пристойній відстані. Глиняний зайчик опинився в траві біля його черевика.

— Гарний день.

— Гарний, — сказала Анна.

— Ви це все самі перете? — Він кивнув на купу білизни. — Мабуть, важко.

— Звикла.

— Мій батько каже, що честь людини вимірюється працею. Він вас поважає. Ви знаєте?

Анна поклала простирадло на камінь.

— Вам щось потрібно, Оресте?

Він усміхнувся. Ввічливо, м’яко, так само, як усміхався батько, коли пригощав її чаєм.

— Я хотів сказати, що мені шкода, пані Анно. Щодо собаки. Щиро. Я тоді повівся нерозумно. Дитиною був.

— Ти й тепер дитина.

— Я вже виріс.

— Тим гірше.

Усмішка не зникла, але щось у ній ледь помітно затверділо.

— Може, й так. Але я багато чого зрозумів. Наприклад, що люди люблять тих, хто не завдає клопоту. — Він зробив крок ближче. — Мій батько вас не чіпатиме. Він добрий. Вважає, що можна пробачити що завгодно, якщо людина визнає свою провину. Тому й чаю вам налив. Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю.

— Але батько старіє. Багато чого вже не помічає. А я помічаю. Я пам’ятаю все: як ви бігли вулицею, як кричали. Як ходили по установах. Як писали листи. — Він ледь нахилив голову. — Це було дуже… наполегливо.

Анна не рухалась. Вода дзюрчала навколо її ніг.

— Це погроза?

— Господи, пані Анно. — Орест щиро здивувався. — Це турбота. Просто я хочу, щоб ви знали: у нашому місті ніхто нічого не забуває. Ні добре, ні погане. Усе накопичується. І настає день, коли доводиться розраховуватись. Я б не хотів, щоб ви розраховувались за всіх.

— За кого?

— За всіх, — повторив він. — За ту дурну історію. За листи. За те, що ви дозволяєте цій дівчинці… — його погляд ковзнув на Лію, і вона відчула його на собі, холодний, пильний, як дотик мокрої руки, — рости з думкою, що навколо самі вороги.

— Вона росте з думкою, що правда існує.

— Правда, — повторив Орест, смакуючи слово. — Знаєте, що мені подобається в правді? Що вона така зручна для тих, кому нема чого втрачати. А вам ще є що втрачати.

Він кивнув на Лію, майже по-дружньому.

— Таке гарне ім’я. Лія. І сміх у неї гарний. Шкода буде, якщо вона перестане сміятись.

Ми не чули цієї розмови. Нас там не було. Але Лія стояла на березі й чула все, і того ж вечора записала її в зошит, олівцем, слово в слово, так, як записують те, що врізалось у пам’ять. Ми прочитали той запис багато років потому, коли нарешті зібрались читати.

Закінчувалась розмова так.

Анна довго мовчала. Вона стояла по кісточки у воді, і від холоду в неї посиніли губи, але вона цього не показувала. Потім вийшла на берег, витерла руки об фартух, повільно, палець за пальцем, і підійшла до нього впритул.