Частина 78. Ніколь

    Вибігаю з туалету, привертаючи до себе зацікавлені погляди студентів. Хочеться вигукнути: «Чого витріщились? Робити більше нічого?», але не бажаю марнувати на це дорогоцінні секунди часу. Блискавично приймаю рішення втекти сьогодні з пар, і замість того, щоб попередити про це одногрупниць, одразу ж прямую на вихід. Крізь пелену сліз майже нічого не бачу. Коли ж ці сльози скінчаться? Чому настільки боляче та прикро? Чому Ксюшка так сильно мене ненавидить, що навіть пішла на те, щоб вистежити й потайки зняти всі ці відео? І як їй взагалі це вдалося? Відповідей на запитання нема, але одне знаю точно – іще ніхто та ніколи не принижував мене настільки цинічно та аморально.

  Потім згадую, як Нік дивився на мене, коли дарував подарунок, і як обхопив долонями моє лице, намагаючись заспокоїти, і як притиснув до своїх грудей… Можливо, він все-таки до мене не байдужий? Але невже Ксюша ревнує? Я ж до цього ні разу відкрито не проявляла своїх почуттів та не давала приводу для ревнощів. Та й взагалі, всі думають, що я зустрічаюся з Костею… У вчинку Ксюші немає ніякого сенсу та логіки.

  Дістаюся зупинки, підходжу до узбіччя, змахуючи рукою, щоб зупинити маршрутку. Чую, як в сумці пілікає телефон. Поки заходжу в автобус, відповідаю на дзвінок.

- Алло! Ніка, ти де? – чується в слухавці стурбований голос Марінки.

- Їду додому. Вибачайте, що не попередила.

- Значить, ти бачила фотки…

- Бачила… - ледь стримуюся, щоб знову не розревітись.

- Нікусю, не засмучуйся. Може, не варто було йти? Ми розберемося з цією сучкою! – намагається підбадьорити подруга.

- Все в порядку. Просто я сьогодні не в змозі терпіти знущання. Передавай Каті від мене привіт. Вибач, не можу говорити, треба сплатити за проїзд.

  Натискаю відбій, не в силі більше мусолити цю тему. Треба прийти до тями. Не хочу, щоб тьотя Оля злякалася, побачивши мене розтріпаною та заплаканою. Збираюсь включити передню камеру в телефоні, щоб глянути на своє обличчя, але погляд спиняється на фотографії батьків, яку сьогодні поставила на заставку, і в голову приходить геніальна ідея. Заходжу на сайт автовокзалу, замовляю квиток на найближчий рейс до Чернігова, а тоді вимикаю телефон, щоб більше ніхто мене не турбував, в тому числі повідомлення, які досі надходять в чат.

  Тьотя чує, як я відчиняю двері, та поспішає назустріч.

- Нікошо, ти чого так рано? – схвильовано питає вона, скануючи моє розчервоніле від сліз лице. – Дитинко, що сталося?

- Тьоть Олічко, Ви не образитися, якщо я поїду на один день до батьків? Дуже за ними скучила… - монотонно мимрю, намагаючись тримати себе в руках.

- Ти через це така сумна?

- Ні.

- А що ж тоді сталося? – родичка обіймає мене за плече, ведучи за собою на кухню.

- Пам’ятаєте дівчину, яка облила мене колою в туалеті? Вона якимсь чином зняла відео, як я перевдягаюсь в гримерці в клубі, та виклала все це в загальний чат, зганьбивши мене перед всім універом, - розповідаю про це, з усіх сил намагаючись не розревітись.

- О, Боже! Нашо вона це зробила?! – тьотя хапається за лице.

- Звідки я маю знати? Вона неадекватна.

- Але ж має бути причина…

- Не думаю, що дізнавшись причину, мені стане легше. Зате тепер в мене з’явилася причина розповісти про все батькам. Не хочу більше ні від кого нічого приховувати, - тяжко зітхаю.

- А ось це правильно. Дівчинко моя, йди я тебе обійму, - родичка  міцно притискає мене до себе. – Все буде добре. Хочеш поскаржуся Федорові Івановичу?

- Не варто. Не вистачало, щоб іще він про все дізнався. Сама розберуся.

- Як знаєш.

- Тьоть Олечко, мій автобус відправляється через півтори години. Швиденько зберу сумку та поїду. Тільки не кажіть нічого мамі з татом, хочу зробити їм сюрприз.

- Добре, - м’яко всміхається тьотя. – Головне, тримай мене в курсі. Повідом, коли сядеш в автобус.

- Звичайно.