Частина 77. Нік

  Зазвичай мої друзі приходять в універ першими, але сьогодні я в кращих ботанських традиціях приперся раніше за всіх. Це все Ніка, вона так на мене впливає. Через неї я починаю робити речі, які геть не в моєму стилі.

  Чекаю пацанів, але ніхто з них не поспішає з’являтися на навчанні. Блін, де їх всіх носить? Почуваюсь страшенно дискомфортно, сидячи посеред лекторію на самоті, ніби запеклий відмінник, котрий з нетерпінням чекає початок пари. Ловлю на собі здивовані погляди одногрупників, не звиклих споглядати мене тут в таку рань. Да, да, народ, я і сам в шоці.

  До початку занять лишається зовсім мало часу, а моїх дружбанів досі нема. Не витримую, й виходжу в коридор. Набираю Тьому, але з ним немає зв’язку. Зрозуміло, чувак вчора, напевне, загуляв. Дзвоню Кості. Він відповідає не зразу.

- Костян, чувак, де тебе нечиста носить? – гніваюсь в трубку.

- Я проспав, - сонно бурмоче друг.

- Клас, виходить, я серед вас один сумлінний ученик! Ви ніби змовились. Ще розумію, Тьомича нема, але на тебе це якось геть не схоже.

- Нік, та я уже мчу. Прикрий мене, якщо шо, - просить Костян і кладе слухавку.

  Пречудовенько! Дожилися! Збираюсь сховати телефон у кишеню, але ненароком тисну пальцем на сповіщення, що висвітилось вгорі екрану, і мене перекидає в чат. Хочу його закрити, але перш, ніж встигаю це зробити, помічаю фотки. Перша думка: кому прийшло в голову кидати в університетський чат голих баб? На очі потрапляє ім’я відправника – «Ксюха», і шось у моєму мозку клацає. Починаю гортати стрічку. Фоток тьма! І на всіх відображена одна й та сама дівчина, до болю знайома дівчина. Завмираю на місці, думаючи, що мене глючить. Знайома зачіска, костюм та грим, це та сама піджейка з «Індіго». Але якого хріна Ксюсі знадобилося кидати її фотки сюди? Гортаю далі. Дівчина вже без гриму і без костюму, в одній спідній білизні тілесного кольору. Очі відмовляються вірити тому, що бачать, а палець мимоволі тисне на відтворення відео, яке додається нижче. На ньому танцівниця знімає з себе перуку та костюм. Відео закінчується і починається нове, де дівчина вже без гриму, стоячи в білизні і навіть не підозрюючи, що її знімають, весело спілкується з іншими піджейками, які кличуть її на ім’я, не залишаючи глядачам жодних сумнівів, кого ті перед собою бачать. Значить, увесь цей час, поки ми ходили тусити в «Індіго», вона там працювала… Блін!...

  Не зважаючи на потрясіння, встигаю відзначити, наскільки Ніка природня та прекрасна… Ураган суперечливих почуттів та емоцій накриває мене з головою. Нижче читаю приписку: «Отже, новина дня: Всі пам’ятають першокурсницю Мишку? Так от, повідомляю, що вона виявилася не такою сірою, як всі думали! За маскою нічим не примітної недоторки весь цей час приховувалась гаряча штучка! Хлопці, налітай!»

- Бля, Ксю, якого хріна?! – матюкаюся вголос, скипаючи від злості.

  Перший порив – вбити Ксюху. Але ні, спершу я маю побачити Ніку. Вмикаю п’яту швидкість, маючи намір її знайти. І знаходжу. Крихітка стоїть посеред центрального коридора з телефоном в руках. Її миле личко скривив жах, і від цієї картини всередині мене все перевертається. Завмираю на місці, метрах в п’ятнадцяти від неї, саме в той момент, коли дівчинка підіймає очі, розгублено озираючись по сторонах, готова от-от розплакатись. А тоді вона помічає мене, й за долю секунди по моєму виразу обличчя визначає, що я в курсі того, що сталося, тому різко розвертається і йде геть.

  Слідую за нею, але вона починає бігти. Дорогу мені загороджують студенти, що снують по коридору, доводиться їх розштовхувати, аби поспіти за Нікою. Майже її наздоганяю і бачу, як якийсь мудак смикає мою дівчинку за руку зі словами «Лялечко, ти передумала?».

- Я вже тобі сказала, відчепися! – кричить вона, вириваючи руку з його клешні, та мчить в бік вбиральні. Відчиняє двері, забігає всередину.

  Не встигаю оговтатись, як підбігаю до кретина та притискаю його до стіни.

- Ще хоча б пальцем її торкнешся, і я тобі їх, суко, всі переламаю! – гнівно гарчу йому на вухо, різко хапаючи за руку, якою цей виродок торкався моєї дівчинки, та викручую її з такою силою, що той починає корчитися від болю.

- Пробач, пробач, я просто пожартував, - скиглить мудак.

 Відштовхую його вбік, прямуючи до туалету, за дверима якого зникла Ніколь. Розчахую двері та заходжу всередину. Роблю це, мабуть, надто різко, тому що Ніка налякано здригається, задкуючи до стіни біля вікна.

- Що ти тут робиш?! – намагається обуритись вона.

  Залишаю її питання без відповіді, роблячи пару кроків  назустріч.

- Ти бачив табличку, це жіночий туалет, - лепече Ніколь.

- Мені пофіг, - наближаюсь до неї ще на крок.

- Будь ласка, залиш мене саму.

- І не подумаю.

- Тоді вийду я, - крихітка хоче протиснутися до виходу, але не тут то було.

- Не вийдеш. Нам треба поговорити, - не зводжу з неї очей.

  Красуня підіймає на мене сповнені болю та розгубленості очі. Моя маленька, тендітна дівчинка, якби я все знав, хіба б допустив, щоб тебе хто-небудь скривдив?!

- Чому ти це приховувала? – намагаюся говорити якомога м’якіше. Але Ніка мовчить. Повторюю запитання знов. – Чому ти приховувала, що працюєш в «Індіго»?