Частина 76. Ніколь

  Прокидаюся від аромату свіжої випічки, що надходить з кухні. Булочки з корицею з самого ранку? Мабуть, тьотя Оля дуже сильно мене любить. Всміхаюсь цій думці та потягуюсь в ліжку, передчуваючи смачнючий святковий сніданок. Люблю свій день народження, і сьогодні, не зважаючи на те, що батьки далеко, впевнена, він буде чудесним. Крізь шпаринку між шторами пробивається сонце, обіцяючи гарну погоду. Встаю з ліжка, відкриваю штори та підставляю обличчя світлу. На фоні яскравих ранкових фарб, вчорашній вечір здається сном. Невже концерт мені не наснився? В свідомості, мов кіношний флешбек, пропливають картинки того, як я кайфувала від пісень Нікіти, як танцювала під них та ловила на собі погляди виконавця. Мотаю головою, женучи його образ. Як же все складно.

  На столі починає вібрувати мобільник, що стоїть на беззвучному. Телефонують мама з татом. Поспішаю до гаджета, щоб відповісти на відеодзвінок. Батьки завжди вітають мене рано вранці, і як же чудово, що сьогодні, не зважаючи на відстань, яка нас розділяє, я можу побачити їх радісні обличчя.

  Хвилин десять ми балакаємо. Мама дуже шкодує, що через неї їм з татком не вдалося приїхати в Київ. Але я її заспокоюю, обіцяючи, що найближчим часом сама постараюся вирватись додому, і ми разом відзначимо мій день народження. Наостанок тато повідомляє, що в Чернігові на мене очікує подарунок, тому я не маю права затягувати з приїздом. Прощаємося, і я вирушаю на кухню, не в змозі протистояти звабливим ароматам, що надходять звідти.

- Йди-но сюди, моя іменинниця! Буду тебе вітати! – тьотя розкриває обійми.

  Міцні обнімашки є невід’ємним атрибутом мого дня народження. Папа завжди порівнював мене з собою, зараховуючи нас до категорії людей тактильних, тобто тих, котрим обійми близьких необхідні не менше, ніж свіже повітря.

- З днем народження, Нікошенько! – починає тьотя, міцно притискаючи мене до своїх грудей. – Я хочу, щоб ти була найщасливішою дівчинкою у світі і завжди посміхалася! – родичка випускає мене зі своїх рук, вдоволено дивлячись на посмішку, що з’явилася на моєму обличчі. – Да, да, саме так! Ну що, зізнавайся, які відчуття? Як-то воно бути повнолітньою?

- Я поки не зрозуміла, - прямую до духовки. Заглядаю всередину, там вже підрум’янились булочки. На столі помічаю мисочку з кремом, занурюю в нього палець, а тоді облизую. Смакота! -  Ви мені краще скажіть, в чому це має проявлятись? Може у тому, що в мене тепер влізе більше Ваших смачнючих сінабонів? – гладжу рукою живіт.

- От зараз і перевіримо, - сміється тьотя, тягнучись за прихваткою. – Швиденько сідай за стіл!

  В універ приїжджаю трохи раніше звичайного, сподіваючись встигнути випити кави з дівчатами. Для цієї мети я з собою прихопила декілька тьотіних булочок. Перетинаю парковку, лишаючи по собі шлейф з аромату кориці. На підході до паркувального місця Нікіти із подивом виявляю там його BMW. Зазвичай він так рано не приїздить. Але чого я ніяк не очікую, то це раптової появи власника автомобіля. Двері позашляховика відчиняються і переді мною постає Нік Громов власною персоною. Виглядає він, як завжди, фантастично – чорні джинси, модні кроси та об’ємний білий худі, вочевидь, від якогось азіатського дизайнера, бо він розписаний розмашистими стилізованими надписами. Прикольно, я сьогодні також одягла поверх футболки білий светр, щоправда, тонкої в’язки та без написів, і чорні джинси скіні з кедами. Поправляю сумку на плечі, відчуваючи сум’яття від того, що наші з рокером вбрання поєднуються.

- Привіт, - вітається Нік, забираючи з заднього сидіння машини паперовий пакет з написом «ЦУМ».

- Привіт, - ніяково відповідаю я.

- Я на тебе чекав, - заявляє він.

- На мене? – здивовано підіймаю брови.

- Ти вчора так швидко втекла. Хотів тебе поздоровити, та не встиг…

- Так, просто я обіцяла тьоті не затримуватись… - відводжу погляд. – До речі, я також не встигла сказати: мені дуже сподобався концерт! – відтягуючи незручний момент з привітаннями, вирішую змінити тему.

- Супер! От бачиш, я ж казав, що тобі сподобається…, - Нік промовляє це з невластивою йому ніяковістю, і між нами повисає мовчання. Повітря немов би електризується від недомовок. Хочеться розрядити обстановку.

  Помічаю, як на ганку головного корпусу з’являється Ксюша,  пильно за нами спостерігаючи. Хочу повідомити про це Нікіті, але хлопець першим порушує мовчання.

- Ну, так от, Ніко, з днем народження! – простягає мені пакет з ЦУМу. – Тримай.

- Що це? – із подивом дивлюся на нього.

- Подарунок, - пояснює він наче малій дитині, розпливаючись в найкрасивішій на світі посмішці.

- Нікіта, чесно, не варто було…, - ніяковію, не поспішаючи брати пакет.

- Варто, варто… Я хочу, щоб ти подивилася, що там, - хлопець явно нервує. Хвилюється, чи оціню я подарунок? – Сподіваюсь, тобі сподобається… Дашка допомогла вибрати.

  Він так кумедно топчеться на місці, закушуючи від хвилювання нижню губу, що я не можу не посміхнутись. Беру з його рук пакет, заглядаю всередину та дістаю звідти нереально красивий небесно-голубого кольору м’який та ніжний на дотик шарф. Із подивом дивлюся на хлопця. Річ, певно, дорога, і внутрішній голос вимагає відмовитись від подарунку, але я не можу. Я вже закохалася в цей шарфик і з нетерпінням чекаю моменту, коли в нього загорнусь.