Частина 67. Нік

  Решта тижня тягнеться болісно довго. Я ходжу в універ, сподіваючись, що зустріну там Ніку. Але щоразу, коли ми випадково пересікаємось десь в коридорі, першокурсниця посилається на те, що поспішає, і швидко ретирується. Що з нею таке? Не можу розгадати причину її поведінки. Буквально на днях вона, дивлячись мені в вічі, казала, що хвилюється за мене, цікавилась Дашкою та допомогла їй зв’язатися з мамою (я, до речі, стримав слово та передав сестрі номер телефону). І от несподівано такі різкі зміни. Я не шукаю взаємності з боку Ніки, попросту не маю на це права. Але, мені здавалося, що в наших стосунках зародилася іскра дружби та взаєморозуміння…

  Вільний від навчання час проводжу в спортзалі та на репетиціях. Душевні страждання принесли свої плоди, і мені вдалось дописати другий куплет пісні, яку збираюся презентувати в неділю на концерті. Вечори марную вдома в компанії гітари та Нікіного шарфа, який сяк-так вдалось відіпрати від крові. Намотую його на руку, уявляючи, як зовсім недавно він обвивав ніжну шию дівчини. Шкода тільки, після прання випарувався її запах. Бля, Нік, здається, ти геть звихнувся і став фетишистом!

  В один із днів, крокуючи коридором головного корпусу, помічаю Ніколь, котра йде мені назустріч. Крізь величезні вікна коридору пробивається яскраве сонячне проміння, розсипаючись блискучими відблисками в золотисто-русявих локонах дівчини. До чого ж їй гарно з розпущеним волоссям! А ще я давно встиг помітити любов Ніки до одягу розміру оверсайз, і, хто б міг подумати, що сам стану розділяти цю любов. Зазвичай дівчата, котрі мають гарну фігуру, намагаються усіляко це підкреслити, виставляючи її напоказ. Але зараз для мене набагато привабливіше виглядає Ніка в своєму об’ємному м’якому бежевому светрі, що оголює одне маленьке, тендітне плече, але приховує решту тіла. Вона, немов ніжний янгол, котрий втілився посеред загального хаосу. Не можу відвести від неї очей! Привітно всміхаюсь цьому божественному створінню, і дівчина, на моє полегшення, відповідає взаємною посмішкою. Нас розділяють якихось п’ять метрів, перш ніж мене хапає за руку Ксюха, змушуючи відволіктися та переключити увагу на неї. За півхвилини примудряюся відповісти на всі її запитання щодо майбутнього концерту, але коли нарешті позбуваюсь білявки, з сумом усвідомлюю, що Ніки в коридорі вже нема. В цей момент про себе дає знати ще один назріваючий психічний розлад – нав’язливе переслідування. Шукаю у розкладі, коли у Ніколь фізра, вирішуючи прогуляти пару англійського, аби навідатись до спортзалу.

  Вздовж однієї зі стін залу тягнеться внутрішній балкон, на якому я й розташовуюсь. Тренер ділить групу на дві частини – хлопців та дівчат, ті розбиваються на команди та грають у баскетбол кожен на своїй половині поля. Мене ніхто не помічає, і відповідно, ніхто не псує мені кайф від спостереження за Нікою. Незважаючи на її невисокий зріст, гра їй дається непогано. Крихітка чудово володіє своїм тілом. Дивно, чого я не докумекав поцікавитись, чи займалася вона раніше спортом?

  Ніколь бавиться та сміється, явно насолоджуючись процесом гри, а я, в свою чергу, отримую задоволення, спостерігаючи за нею. В якийсь момент одна із суперниць кидається на Ніку в спробі відібрати м’яча. Робить вона це грубо та невміло, ненароком ставлячи підніжку так, що моя крихітка падає, випускаючи з рук м’яч. Тренер свистить в свисток, а я ледь не підхоплююсь з місця від обурення, але в останній момент стримуюсь, не бажаючи виказувати своєї присутності, та одразу ж шкодую про це, тому що доводиться спостерігати, як до Ніки підходить якийсь пацан та галантно подає руку, допомагаючи піднятись. Моя дівчинка йому вдячно всміхається, а я зціплюю зуби від злості. Треба запам’ятати його лице. Ей, Нік, прийди до тями, ти не маєш на неї жодних прав, - в сотий раз нагадую собі, але серце відмовляється підкорятись, продовжуючи вживати власницьку приставку «моя, моя!».

***

  По мірі наближення вихідних мій настрій стає все більш меланхолічним. Ніка знову включає ігнор, а Дашка повідомляє про те, що домовилась з мамою зустрітись на нашому концерті в неділю. Мене долають суперечливі почуття, впоратися з якими ніяк не вдається. Коли моє життя встигло стати настільки складним?

  Зате в Тьомича все йде, як по маслу. В них з Майєю романтика та ідилія. Ну, хоча би за друга порадію. Сидимо як раз в столовці за столиком всі гуртом – я, Тьома, Костік, Жека, Киря та Майя, котра стала останніми днями невід’ємною частиною нашої компанії. Монотонно розмішую дерев’яною паличкою цукор в своєму еспрессо та слухаю веселі балачки друзів, коли в столовій з’являється Ніка із подругами. За минулий тиждень я навчився, не дивлячись, відчувати її присутність по атмосфері, що змінюється в приміщенні. Невже я міг так сильно закохатись?!

- Привітики! – вигукує здалеку Маріна, тягнучи за собою подружок до нашого столу. Я ж зависаю від несподіваного усвідомлення. Я закоханий по самі вуха…

- О! Дівчатка, сідайте! – вітає першокурсниць Киря. Жека підхоплюється, щоб роздобути для них стільці, а я спостерігаю, як Ніка вітається з Майєю, цілуючись з нею щоками, а потім сідає на запропонований Костяном стілець між ним та мною. Мій друг чомусь лишається без поцілунку. В черговий раз відзначаю, які дивні у них відносини.

- Ну, розповідайте, як справи? Що новенького? – цікавиться всюдисуща Маріна. До сих пір не можу пробачити їй того, що розтріпалася всім про ту дурну фотку з Ксюхою.

- В цілому, нічого нового. Збираємося сьогодні в «Індіго», - каже Кирюха. – Ви з нами?