Частина 63. Ніколь

  Виходжу надвір, щоб галас не заважав розмові з мамою. Уже стемніло і похолодало. Притискаю мобільник вухом до плеча й щільніше кутаюся в пальто, намагаючись не впустити з рук підготовлений для Майї букетик.

- Мамусь,  пам’ятаєш, я розказувала вам про Майю? В неї сьогодні змагання, - відходжу трохи вбік від входу. – Ні, я не сама, не хвилюйся, зі мною наші друзі з універу… Ти мене не відволікаєш… Ну, гаразд, гаразд, повернуся додому і наберу тебе. Цьом!

  Тисну «відбій» та прямую назад до входу в будівлю, на ходу засовуючи у сумочку телефон. Вчасно підіймаю голову, встигаючи пригальмувати, щоби не врізатися в хлопця, котрий перекрив мені путь. Першою в голові пролітає думка «Нікіта», адже саме з ним останнім часом я взяла звичку стикатися. Але сині джинси та яскрава спортивна куртка сигналізують про те, що переді мною незнайома людина. В ніздрі вдаряє неприємний запах алкоголю вперемішку з різким ароматом чоловічого парфуму. Рефлекторно відсторонююся, роблячи крок назад. Тепер в мене з’являється можливість розгледіти ще й обличчя незнайомця. Це високий, світлоокий шатен з коротко стриженим під їжачка волоссям, ніс кривий, напевне, не раз був зламаний. З вигляду типовий хуліган.

- І шо ж це таке юне створіння робить в подібному місці? – хлопець з усмішкою опускає погляд на затиснутий в моїй руці букетик. – Може, у тебе тут свіданка? – озирається через плече на двох своїх приятелів, котрі стоять в стороні. Ті гигикають, підігріваючи свого дружка.

- Вибачте, я поспішаю, - відповідаю стримано та спокійно, намагаючись обійти незнайомця. Але той хапає мене за руку, в якій я тримаю букет, та піднімає її до рівня своїх очей.

- Невже твій бойфренд не зміг купити такій красуні більш пристойні квіти? – насміхається хуліган.

- Відпусти мене, - намагаюся вирвати руку з його хватки.

- А шо, як не відпущу?

  Незнайомець з силою притягує мене до себе, смикаючи так різко, що мої пальці мимоволі розпрямляються, впускаючи букетик, той падає на землю і розсипається. Всередині мене зароджуються  злість та образа.

- Придурок! Що ти накоїв?! – кричу я. – Відпусти мене зараз же!

  Але йому хоч би хни. Дана ситуація лишень забавляє цього кретина. Він і не думає мене відпускати, а навпаки, міцніше зціплює пальці навколо мого зап’ястя, підштовхуючи до стіни до тих пір, поки я не впираюся в неї спиною. До горла підступає клубок. Така близькість викликає в мені відразу та страх. Вільною рукою намагаюся відштовхнути від себе приставалу, але той навалюється всім тілом, захоплюючи вільною рукою моє волосся та намотуючи його на неї так, що доводиться закинути назад голову. Відчуваю на обличчі його гаряче смердюче дихання.

- Негайно відпусти дівчинку, інакше я за себе не ручаюсь, - несподівано лунає знайомий голос позаду мого кривдника.

- Твій дружок, чи шо? – всміхається той, відпускаючи моє волосся, а тоді повільно розвертається, щоб глянути собі за спину. Але вкрита татуюваннями рука різко хапає його за комір та відтягує від мене з такою силою, що хлопець ледь втримує рівновагу. Ніколи іще я не бачила Нікіту в такому гніві.

  Секунду, іншу  незнайомець приходить до тями, а тоді розпливається в їдкій усмішці.

- У мене галюни, чи то ж переді мною легендарний Ураган власною персоною? Де це ти пропадав?

- Не твоє діло, - цідить крізь зуби Нік, дивлячись на те, як я потираю зап’ястя.

- Як це не моє? А як же реванш? – п’яно варнякає незнайомець. – Я хотів реваншу! Чи ти побоявся, шо на цей раз програєш?

- З якого хріну мені тебе боятися, Стас? – дратується Нік, підходить до мене та бере за руку. – Ходімо.

- Ми стільки не бачились, а ти знов йдеш! – обурюється лисий, в той час, як до нього підтягуються дружки.

- Я піду лише після того, як ти вибачишся перед дівчинкою за те, що зробив їй боляче та зіпсував букет, - сповненим люті голосом цідить Нікіта, помічаючи на землі розкидані квіти.

- Судячи з букетика, ця дівчинка обходиться тобі недорого, - єхидствує Стас. – А я не вважаю за потрібне вибачатися перед дешевками.

  Цього разу Нік не відповідає, а відпускає мою руку і тієї ж миті різким ударом вкарбовує кулак в щелепу Стаса. Той падає на землю.

- Суко, ти хтів реваншу, отримуй! – випльовує Громов, підіймаючи з землі за шкірку свого старого знайомого та завдаючи черговий удар.

  Зав’язується бійка. Стас, хоча й п’яний, та все ж відповідає на атаки.

- Припиніть! Будь ласка! – кричу я.

  Але хлопці на мене не зважають, ніхто не збирається зупинятись. Переді мною розвертається справжнісінький вуличний бій без правил. Це виглядає страшно, набагато страшніше за те, що я спостерігала сьогодні в ринзі. Нік б’є з таким шаленством, що я жахаюся. Він ніби з ланцюга зірвався. Стас явно йому програє. Благаю приятелів Стаса втрутитися та зупинити бійку, але ті, замість цього, до неї приєднуються. Тепер Нікіті доводиться відбиватись від трьох, і він непогано з цим справляється. Але я не можу стояти осторонь, чекаючи, коли все саме собою вирішиться. Біжу до будівлі, щоб покликати на допомогу охорону, і, благо, один із амбалів знаходиться на своєму місці. Він слідує за мною. Разом вибігаємо надвір та застаємо наступну картину: один з дружків Стаса підбігає ззаду до Нікіти, з розмаху завдаючи йому удар каменем по потилиці. Я скрикую від жаху, спостерігаючи за тим, як Нік падає на землю втрачаючи свідомість. З рани починає текти кров.