Частина 60. Нік

  Нехотя підіймаюсь на ганок.

- Привіт, - грайливо всміхається Ксюха.

- Привіт, - стримано вітаюся з нею.

- Нік, я хотіла з тобою поговорити.

- Прикинь, я також! Вже всі наші друзі бачили фотку, яку ти виклала в інсту.

- Тебе це турбує?

- Уявляєш, да! – відповідаю гнівно.

- Вибач, не думала, що ти так гостро відреагуєш… - дує губи. – Вочевидь, я собі надумала зайвого про те, що між нами було…

- Ксюха, ти знаєш мене, знаєш, який я… - ледь стримую емоції. – Мені соромно через те, що я був у такому стані, що втратив над собою контроль. Але я тобі нічого не обіцяв! Тож не варто перебільшувати значимість події!

- А я і не перебільшую! Якби перебільшувала, то надзвонювала б тобі всі вихідні. А я цього не робила, якщо ти не помітив. Гаразд, Нік, пробач, що потурбувала. Гарного тобі дня, - Ксю гордо здіймає підборіддя та розвертається, щоб піти.

- Ксю, тільки давай без образ! – вигукую їй вслід, але дівчисько йде не озирнувшись.

  В мене немає ні сил, ні бажання з нею розбиратися. Зачекавши кілька секунд, заходжу до головного корпусу та озираюся по сторонах, намагаючись зрозуміти, куди пішла Ніка. Прямую до центрального коридору, і, бінго, впізнаю у натовпі студентів знайому фігуру. Прискорюю крок, скорочуючи відстань між нами. Не знаю, що їй скажу, але не можу залишити все як є.

  Нас розділяють якихось метрів десять, коли помічаю Костю, котрий раптово виникає поруч з Нікою. Дівчина обіймає мого друга та чмокає його в щоку. Не можу на це дивитись! Чому ж так боляче?! До дідька, до дідька все це! Різко розвертаюся на сто вісімдесят, приймаючи рішення вернутись туди, звідки прийшов – на вихід.

  Тримаю путь на парковку, маючи намір заскочити в машину та звалити куди-небудь подалі. Але моєму планові не судилось здійснитися. Біля входу на паркову стикаюся з ректором.

- Доброго ранку, Нікіто! – бадьоро вітається він.

- Доброго ранку, Федір Іванович, - хочу пройти повз.

- Через п’ять хвилин розпочнуться заняття, а ти кудись йдеш?

- Дещо забув в машині.

- Сходи, забери, а я тут почекаю. В мене до тебе є розмова.

- Я можу забрати це пізніше, - тяжко зітхаю, змирившись з тим, що втекти не вдасться.

- Чудово, - всміхається Федір Іванович, вказуючи в напрямку входу в універ. – Поговоримо по дорозі, інакше можеш спізнитись.

  Приречено зітхаю та слідую за чоловіком.

- Нікіта, в мене до тебе прохання…

- Федір Іванович, - перебиваю, не даючи завершити фразу. – Я намагаюсь поводитись добре. Бачите, нікого більше не ображаю…

- Ох, ти подумав, що розмова стосуватиметься дисципліни…

- А хіба в нас із Вами бувають інші розмови?

- Ти правий. Але ж треба це якось виправляти. В мене до тебе є прохання… Почну спочатку: цього року нашому учбовому закладу виповнюється 60 років. На честь свята, в наступному місяці, ми влаштовуємо торжество, на яке будуть запрошені впливові люди, в тому числі, твій батько.

  Закатую очі. До чого він хилить?

- Зачекай, дослухай до кінця, - чоловік помічає мою реакцію. – Так от, ввечері ми плануємо організувати концерт, на якому виступатимуть найталановитіші студенти та викладачі університету. Ти, мабуть, вже здогадався, про що я хочу попросити?

  Відкриваю рота від подиву:

- Ви хочете, щоб наш бенд виступав на концерті?

- Саме так!

- Серйозно? А Ви знаєте, що ми граємо рок? – досі не вірю почутому. – Така музика впишеться в формат вашого заходу?

- Я знаю, яку музику ви виконуєте. І хоча зараз я мало схожий на любителя цього жанру, але в юності дуже полюбляв рок. І я знаю, що у твого гурту є багато прихильників серед студентів. А нам буде набагато легше загнати їх на свято, якщо на ньому виступатимуть "The wild hearts".

- Вау! Ви навіть знаєте назву гурту… Я приємно здивований. Але це так несподівано. Мені треба подумати та переговорити з пацанами.

- Звичайно, подумай. Та можна я дещо в тебе спитаю: твій батько коли-небудь бачив, як ти виступаєш на сцені?

- Ні. Він вважає моє захоплення не серйозним.

- Так значить, у тебе є можливість довести йому протилежне. Показати, чого ти вартий.

 Ошелешено витріщаюсь на ректора. Мені не почулося?

- Ви щойно перевернули з ніг на голову моє уявлення про Вас! – зупиняюся, ніби уражений громом.

- Нікіто, я також був колись молодим, - всміхається ректор, підтверджуючи свої благі наміри. – І я чудово розумію, наскільки важлива підтримка та схвалення близьких. Тож маю надію, ти гарненько подумаєш над моїм проханням, - підморгує він та йде  коридором, лишаючи мене витріщатись йому вслід.

  З хвилину знаходжуся в ступорі, але потім, прийшовши до тями, приймаю рішення піти на пару.