- Нікошо, ти чого так довго? Я вже зачекалася, - до кімнати заходить тьотя Оля та завмирає на місці, помітивши, що я плачу. – Дитинко, що сталося?! Щось погане? – занепокоєно питає вона.
- Ні, - витираю очі тильною стороною долоні.
- Дівчинко моя, то чому ж ти тоді плачеш? – тьотя сідає поруч.
- Тьоть Олечко, я не знаю, чого я плачу. Просто мені дуже прикро та боляче.
- Дитинко, всього кілька хвилин тому все було добре. Поділися зі мною, що тебе так засмутило? – родичка бере мене за руку, а я кидаюсь їй на шию, продовжуючи ревіти в неї на плечі.
- Тихше, тихше, моя хороша, - вона гладить мене по спині. – Поплач трохи, а тоді ми з тобою з усім розберемось. Ти ж знаєш, що я завжди готова допомогти…
Через кілька хвилин схлипувань, я нарешті беру себе в руки та розповідаю родичці про причину моїх сліз.
- Коли він вчора вночі, п’яний, чіплявся до мене в клубі, то сказав, що на вечірці немає дівчини, яка йому подобається. А я, дурепа, нафантазувала, ніби він міг мати на увазі мене, - шмигаю носом. – Але Марінка прислала фотку… І тепер я розумію, про кого йшла мова. Яка ж я дурна!
- Дитинко, ти що, закохалася в цього хлопчика? – тьотя зі здивуванням дивиться мені в очі.
- Я не знаю, тьоть Олю. Я не аналізувала своїх почуттів! І я не планувала ні в кого закохуватись! Тим паче, в нього! – тяжко зітхаю. – Але мені чомусь дуже боляче.
- Невже ти раніше не помічала, що твої почуття до цього хлопця змінились? – м’яко цікавиться родичка.
- Я не знаю. Напевне, я просто не хотіла собі в цьому зізнаватись. Я взагалі ніколи і ні за що не збиралася в нього закохуватись! Тільки не в нього! – ладна знов розревітись.
- Дівчинко моя, що поробиш? Хіба серцю накажеш, кого йому любити? Кохання завжди трапляється несподівано.
- Тьоть Олечко, мабуть, моя проблема в тому, що для мене все це надто несподівано. Стільки всього сталося останнім часом…
- Що ж, дитинко… - тьотя гладить мене по голові. – Дивовижна іронія – спершу ти страждала тому, що Нікіта тобі страшенно не подобався, а тепер – тому, що подобається…
- Не сипте сіль на рану…
- Нікошенько, не варто рвати душу. Ти ж бачиш, що з цим хлопцем завжди одні проблеми. Він не вартий твоїх сліз. Подивись, скільки кругом хороших юнаків. Он, Костя, наприклад. Ти ж казала, що він дуже хороший хлопець. І ти йому, напевне, також подобаєшся…
Тьотя думає, що згадка про Костю має мене збадьорити, але ефект виходить протилежним. Давати цього в знаки не можна, тож доводиться тримати себе в руках.
- Ви праві. Я розклеїлась, як ганчірка. Мабуть, це все від утоми.
- Дівчинко моя, усі через це проходять. Ти надто юна та недосвідчена, тому й реагуєш так гостро. Не плач. Все минеться.
- Ви так гадаєте? – з надією дивлюся на тьотю.
- Колись давно я почула один мудрий вислів, і він мені не раз в житті знадобився: «Не марнуй свій час на тих, хто не хоче проводити його з тобою». Слідуючи цьому простому правилу, ти навчишся не розтрачувати даремно свій час та енергію на людей, котрі тебе не варті.
- Напевно, моя помилка як раз в тому, що мені почало здаватися, ніби Нікіта хоче проводити зі мною час… І це дуже дивно, враховуючи все те, що він зробив мені на початку нашого знайомства… Вочевидь, я надто відхідлива і легко прощаю.
- Нікошо, це добре, що ти така. Набагато гірше – жити, постійно тримаючи в собі образу, - тьотя витримує паузу. – Ти молода, талановита дівчинка, в тебе ще все життя попереду! Хай це буде найбільшим засмученням в твоєму житті! Вище носа! Він потім ще лікті буде кусати!
Втираю сльози, намагаючись видушити з себе посмішку.
- Ось так уже краще! Ходімо снідати. Я таку смакоту приготувала! Зараз миттю виправимо твій кепський настрій!
Свіжоспечені оладки, вприкуску зі смачнющим абрикосовим варенням, та горнятко гарячої кави, дійсно, благотворно впливають на мій настрій. Я трохи заспокоююсь, перемикаючи увагу на більш важливі речі. Всідаюся за конспекти та пару годин просиджую в інтернеті, шукаючи інформацію для докладу по менеджменту. Занурююсь в це заняття з головою, не даючи собі можливості ні на секунду замислитись про Нікіту. Виконую роботу з рекордною швидкістю та видихаю. Чим би іще зайнятися? Обвожу поглядом стіл, на очі потрапляє злощасний смартфон. Рука мимоволі тягнеться до нього, а палець клацає на іконку месенджера, відкриваючи переписки. Збираюсь відкрити чат з Марінкою, але вчасно себе осмикую. Ні, ні, ні, я не мазохістка, і не стану знову дивитись на цю фотку! Не розрахувавши сили, жбурляю телефон подалі від себе, той ковзає по поверхні стола, зривається з краю та глухо вдаряється об підлогу. Підхоплююсь зі стільця, хапаю постраждалого. Фух, цілий! Подумки сварю себе за те, що зірвалася на ні в чому не повинному гаджеті. Зовсім вже тю-тю! Блін, як витягти себе з цього стану? Згадую Костю. Можливо, тьотя Оля має рацію, і мій новий друг здатен підняти мені настрій. Вирішую йому подзвонити.
Навіть крізь відстань, що нас розділяє, і не бачачи хлопця, відчуваю, як він посміхається, спілкуючись зі мною. «А давай завтра разом вип’ємо кави!» - пропоную йому і Костя погоджується. Супер! Здається, я знайшла ліки від душевних мук. Широко посміхаюсь і не одразу помічаю, що крізь шпаринку в дверях за мною спостерігає тьотя Оля. Родичка радіє змінам в моєму настрої та аби його покращити ще більше, пропонує вийти прогулятися в парк. Підтримую ідею, швидко збираюся, і через півгодини ми вже неспішно прогулюємось величезним парком, котрий знаходиться в декількох зупинках від нашого дому.
#2679 в Любовні романи
#1284 в Сучасний любовний роман
#287 в Молодіжна проза
любовний трикутник, поганий хлопець, любов і ненависть перше кохання
Відредаговано: 18.03.2021