Частина 45. Нік

  Сидимо з Костяном в аудиторії переповненій одногрупниками, очікуючи, коли почнеться третя пара. Зараз у нас менеджмент, до якого я відчуваю «пристрасне кохання», як, втім, і до всіх інших дисциплін на моєму факультеті.

- Чого я тут сиджу? – задаю питання скоріш повітрю, але відповідає на нього Костя.

- Ти сидиш тут з тієї ж самої причини, що і я.

- Гадаю, в тебе більше причин тут знаходитись.

- Нік, ти знов за своє?

- Та, нудота, блін! Тре було йти тоді разом з Тьомою на відбір. Зараз би брав участь в змаганнях…

  Хм, сьогодні ж змагання. Там сто пудово буде цікавіше, ніж тут на занудній лекції. Хапаю зі стола зошита з ручкою, кидаю їх в свій худий рюкзак.

- Ей, ти куди намилився? – дивується Костя.

- Туди, де буде веселіше. Раз сам не беру участі в змаганнях, то хоча б поїду підтримати дружбана.

 Костян у відповідь лиш хитає головою. Він звик до моїх витівок і вже не надто дивується.

- Вибачай, бро, тебе з собою не кличу. Тобі вчитися треба, - кажу йому. Товариш збирається відповісти, але я його перебиваю. – Один з нас має бути розумним. Віддаю цей привілей тобі! – поплескую його по плечу. Костян посміхається, простягає руку, щоб попрощатись.

- Невиправний, - зітхає він.

  Поки йду до парковки, подумки радію тому, що приїхав сьогодні на байку. Домчу до стадіону скоріше, ніж встигнуть розпочатись змагання. Натягую шолом, залізаю на свого чорного коня та заводжу двигун. Виїжджаю за територію універу, звертаю на дорогу. Збираюсь набрати швидкість, але помічаю на зупинці за поворотом знайому фігуру. Вирішую пригальмувати та поцікавитися, чого ця сумлінна студентка, котра так поспішала на навчання, прямо зараз це саме навчання прогулює.

  Зупиняюсь навпроти неї. Але Ніка лиш кидає у мій бік короткий погляд, і одразу ж відвертається, продовжуючи дивитися на дорогу в очікуванні свого транспорту.

- Тебе підвезти? – питаю дівчину, знімаючи шолом.

Вона повертає до мене обличчя, широко розплющивши від подиву очі.

- Ніка, тебе підвезти? – повторюю питання, всміхаючись її реакції.

- Що? Мене? – нарешті приходить до тями. – Ні-ні, не треба, дякую. Я сама доїду.

- А куди ти, взагалі, їдеш, якщо не секрет? Хіба не повинна зараз бути на парах?

- Ага, повинна. Як і ти, - в’їдливо відповідає першокурсниця, намагаючись мене підчепити.

- Я нікому нічого не винен.

- А, ясно. Класно тобі. Ну, давай, удачі! Гарної дороги! – вона знов відвертається.

- Ти не відповіла, куди їдеш. Так зранку спішила на навчання, що вирішила злиняти після другої пари?

- А ти сам зараз нікуди не спішиш? – відповідає дівчисько питанням на питання. Не звертаю уваги на її роздратований тон і відповідаю:

- Я на моцику, тож не спішу. На відміну від тебе, легко об’їду будь-яку пробку. А їх зараз повно по місту. Маршрутки їздять дуже повільно, тож… Ти далеко зібралася?

- Я хочу зробити Майї сюрприз – приїхати підтримати її на змаганнях, - здається Ніка.

- Не повіриш, але я туди ж. Тільки підтримувати буду Тьому.

- Тоді до зустрічі на трибунах! Як щось пропущу, розповіси, що там було. Он як раз моя маршрутка.

  До зупинки під’їжджає бусик, і дівчина спішно прямує в його сторону, але коли двері мікроавтобуса відчиняються, вона бачить, що в салоні повно народу. Люди ледь не вивалюються з дверей. Я з посмішкою спостерігаю за цим цирком. Цікаво, Ніка спробує запхатись всередину? Але вона цього не робить. Розумниця. Двері мікроавтобусу зачиняються, і першокурсниця лишається стояти на зупинці, приречено дивлячись вслід транспорту, що від’їжджає.

- Сідай, кажу. Я тебе підвезу, - знов пропоную я.

- Я тобі не довіряю. Ще перекинемось десь по дорозі, - фиркає дівчисько.

- Не хвилюйся, я буду їхати повільно. Не хочу кривдити подругу Кості. Вважай це тестом на довіру, - вмовляю її, не розуміючи, нащо взагалі це роблю.

  Майже фізично відчуваю, як вертяться шестерінки в її мозку, переробляючи інформацію та зважуючи всі «за» та «проти». Дівчина поглядає на дорогу, ніби сподівається, що там з’явиться потрібна їй маршрутка, на цей раз пуста, зиркає на годинник, а потім переводить погляд на мій байк, морщиться та промовляє:

- Я ніколи раніше не їздила на мотоциклі.

- Все коли-небудь буває вперше, - знизую плечима.

- Гаразд, я поїду з тобою, - після чергової паузи відповідає Ніколь, і я подумки радію тому, що підрахунки в її голові виявились не на користь громадського транспорту. – Але тільки пообіцяй, що довезеш мене живою, - з усією серйозністю додає вона.

- Обіцяю. Застрибуй, - так само серйозно, аби не сполохати крихітку, відповідаю я.

  Зараз був би вельми доречним другий шолом, але у мене його в принципі немає, адже я завжди катаюсь один. Тому обіцянку їхати не поспішаючи доведеться стримати. Добре хоча б, що Ніка тепло одягнена, принаймні, не змерзне. Кутаючись в своє довге бежеве пальто, вона боязко та з деякою опаскою підходить до мотоциклу, і я допомагаю їй на нього залізти.