Частина 41. Ніколь

  Костя пропонує підкинути мене додому, і я, звичайно ж, погоджуюсь. Виявляється, він приїхав на маминій машині. Хлопець дуже акуратний водій, він їде не поспішаючи, і я встигаю насолодитися краєвидами вечірнього Києва. Розпитую про будівлі, що мені подобаються, а Костя розповідає про те, що в них знаходиться, іноді додаючи до цього маленьку цікаву історію. Із хлопця міг би вийти чудовий екскурсовод.

  Під’їжджаємо до мого будинку та зупиняємося біля під’їзду. В нашій квартирі, на четвертому поверсі, світло у вікнах не горить. Так і знала, що родичка сьогодні загуляє.

- Костя, спасибі за все! Було дуже класно! – кажу я, паралельно порпаючись у сумці та шукаючи ключі.

- Це тобі спасибі. Сам я сьогодні точно не провів би так весело час. Сподіваюся, я залагодив свою провину? – питає брюнет, мило посміхаючись.

- А ти кличеш дівчат на каву лише коли хочеш залагодити провину? – віджартовуюсь, зображуючи образу.

- Думаєш, я тебе тільки тому покликав?

- Ну, я поки не надто добре тебе знаю, - недбало відповідаю я, роблячи вигляд, що вся ця тема не надто мене хвилює. Хоча, насправді, мені би було навіть дуже приємно дізнатися, що я подобаюся такому симпатичному та чуйному хлопцеві, як Костя.

- Ніка, ти що?! Ти – класна дівчина! – виправдовується він. – З тобою весело та цікаво. Тож моє почуття провини було просто приводом.

- Гаразд, в такому випадку, ти реабілітований! – сміюсь я. – І, до речі, ти також хороший, Костя, - додаю спокійніше і тихше, дивлячись йому в очі, а він м’яко всміхається мені у відповідь. І перш ніж в повітрі встигає повиснути незручне мовчання, весело додаю. – Ще раз спасибі за вечір. Майя буде жалкувати, що не пішла з нами.

- Ще й як!

  Кілька секунд ми мовчки дивимося одне на одного, не знаходячи, що ще сказати. Мені прослизає у голову думка, що саме в такі моменти в кіно головний герой цілує героїню. Але ми не в кіно і Костя явно не планує мене цілувати. От смішна, ніби ти з кимось цілувалася на першому побаченні! І взагалі, це було не побачення! Мені стає страшенно соромно за свої думки, і я відводжу погляд, роблячи вигляд, що застібую сумку.

- Ну-то, добренько, я піду. Дякую, що підвіз! – кажу я, намагаючись не видати своєї нервозності.

- Спокійної ночі! – відповідає брюнет, посміхаючись мені щирою, доброю посмішкою, тією самою, від якої стає тепліше на душі. Незручність одразу ж минає, і я виходжу з машини, ще раз всміхнувшись на прощання. Дійшовши до під’їзду, обертаюся та махаю Кості «бувай», він махає у відповідь, і лишень коли я зникаю за дверима, заводить двигун та від’їжджає.

  Весь шлях до квартири продовжую відчувати сум’яття. Чому мені взагалі спав на думку поцілунок з Костею? Він гарний, добрий та ввічливий, але чи подобається він мені, як хлопець? Прислухаюся до своїх відчуттів. Метеликів у животі немає, але є приємне тепло на душі, що залишилося після нашого спілкування. Можливо, це тому, що в Кості відчуваються мудрість та спокій, котрі зазвичай не притаманні юнакам його віку? Він однозначно подобається мені як людина та друг. Але, чи хотіла би я його поцілувати? Не впевнена. На цій думці знімаю питання з порядку денного і саме підходжу до квартири. Встромляю ключа в замкову щілину. Брелок у вигляді балерини нагадує мені про інші події, що стались не так давно. Але ж скільки всього змінилося після! Я була зосереджена на Кості, намагаючись не звертати уваги на його друга, котрий за якихось два тижні вересня встиг проявити себе з абсолютно різних сторін. І сьогодні я точно ніяк не очікувала побачити ту сторону, в якій він турботливий брат та звичайнісінький хлопець, котрий вміє веселитися.

  Через хвилин двадцять після мого приходу, додому вертається тьотя Оля. Вона перебуває в піднесеному настрої, і кличе мене випити разом чаю. Тьоті явно не терпиться поділитися враженнями від сьогоднішнього побачення, ну а мені не терпиться її послухати.

- Ой, дитинонько, останнього разу я відчувала подібні емоції ще з дядею Ванічкою, - зітхає жінка. – Вже й забулася, що воно таке, коли чоловік залицяється, робить компліменти… Це так романтично… Цікаво, сучасні хлопчики поводять себе так само?

- Не знаю, мені поки романтики не траплялися, - знизую плечима.

- А як же Костя, з котрим ти була на побаченні? Він робив тобі компліменти?

- По-перше, це було не побачення. А, по-друге, я не чекала від нього компліментів.

- А їх і не треба чекати. Чоловік їх або робить, або ні. Завдяки компліментам, жінка розуміє, наскільки сильно вона йому подобається.

- А якщо хлопець говорить: «Ти класна», це враховується за комплімент?

- Звичайно, враховується! Костя назвав тебе класною? – радіє тьотя.

- Ага.

- Значить, ти йому подобаєшся!

- Я би не поспішала з висновками.

- А він симпатичний? Він тобі подобається?

- Він – хороший. Але я не розглядала його, як хлопця. Просто мені з ним комфортно проводити час… Та й ми були сьогодні не самі.

  Родичка з питанням у погляді дивиться на мене, і я продовжую:

- Зустріли в кафе Нікіту Громова з молодшою сестрою, і разом з ними пішли до парку атракціонів.