Частина 25. Нік

  В понеділок вранці я приїжджаю в універ, рішуче налаштований поставити крапку в конфлікті з Мишкою. Віддам їй ключі і більше навіть бачити не хочу цю малявку.

  Прямую по коридору до її аудиторії, натягуючи якомога нижче на лоб капюшон чорного худі. На носі в мене красуються не менш темні рейбени, що приховують синяк під оком. Ловлю на собі зацікавлені погляди студентів, що вештаються коридорами, та кривлюся від того, що в образі «голлівудська зірка шифрується від папараці» я привертаю до себе зайву увагу, якої мені зараз зовсім не хочеться.

  Досягнувши нарешті місця призначення, заглядаю до аудиторії та помічаю подружок Мишки – руду товстушку та худорляву шатенку. Але їх зухвалої подруги поруч немає. Мабуть, спізнюється. Гаразд, зачекаю на неї в коридорі. 
  Та через десять хвилин мені уривається терпець. Вочевидь, це дівчисько ніхто не навчив, що спізнюватися – негарно. Обурююся про себе, і коли перед моїм носом препод зачиняє двері кабінету, йду геть.

  Через хвилин п’ять від початку першої пари я дістаюся своєї аудиторії. Штовхаю двері і ледь не збиваю з ніг секретаря ректора. Жінка хапається за серце.

- Сорі, не хтів, - вибачаюся.

- Ой, Нікіто, а я як раз Вас шукаю! Федір Іванович просить Вас зайти до нього.

- Шо, прямо зараз? – обурююсь я, скоса поглядаючи на Тьому з Костіком, що сидять на своїх звичних місцях та зацікавились тим, що відбувається.

- Так, прямо зараз.

- А в чім взагалі річ?

- Пробачте, але я не в курсі. Пройдіть, будь ласка, за мною.

- Та я й без Вас знаю, де знаходиться кабінет ректора… - бурчу та знизую плечима, маякуючи друзям, що я не в курсі, чого від мене хочуть. Розвертаюся на сто вісімдесят градусів і неспішно полишаю лекторій.

  У кабінеті ректора на мене очікують двоє – він сам та незнайома мені жінка. Ректор сидить на своєму звичному місці, за робочим столом, а жінка розташувалася навпроти. Вона обертається, щоб поглянути на мене, і я також сканую її поглядом. Переді мною світлоока пишногруда шатенка років п’ятидесяти.  Вона віддалено когось нагадує, але ми точно не знайомі.

- Федір Іванович, навіщо Ви мене кликали? – не вітаючись, сходу питаю я.

- Ну, по-перше, доброго ранку, Нікіто, - виправляє мене ректор.

- Ага, доброго, - бурчу у відповідь.

- Ох, Нікіто, Нікіто… Присядь, будь ласкавий, - ректор вказує на крісло поруч із жінкою. – Ось, познайомся – це Ольга Павлівна.

- Ви покликали мене, аби познайомити з Ольгою Павлівною? – дивуюся, сідаючи в крісло.

- Я покликав тебе задля того, щоб ви познайомилися одне з одним, - виправляє мене Федір Іванович, ніби це щось пояснює. – Ох, Нікіто, минув всього тиждень… Я гадав, ми зрозуміли один одного та домовились…. І от я знову змушений бачити тебе тут.

  Змушений бачити? Я взагалі-то сюди не напрошувався. Продовжую запитально дивитись на чоловіка, очікуючи, що він нарешті пояснить, що відбувається. Але, вочевидь, мої сонцезахисні окуляри не дають йому змоги зчитати питання у погляді.

- Будь ласкавий, зніми окуляри, аби ми могли бачити твої очі, - чи то прохає, чи то наказує ректор.

- Та, будь ласочка, - фиркаю та корюся, з викликом дивлячись на чоловіка.

- Юначе, я бачу, Вас уже хтось покарав… - охає жінка, роздивляючись мій фінгал.

  Шо? Шо вона має на увазі? Я все ще не в’їжджаю. Ректор, вочевидь, нарешті помічає моє замішання та вирішує прояснити ситуацію.

- Нікіто, Ольга Павлівна – це тітка першокурсниці Ніколь Соловйової, котру ти весь останній тиждень, як-то каже молодь, тролиш.

  А, так ось в чому справа! Тепер усе ясно! Малявка наскаржилася на мене своїй тітці! Цікаво, чи вона зволила їй розказати про свою власну поведінку?! Збираюсь обуритися вголос та висказати усе, що я про це думаю. Але мені не дають такої змоги.

- Ольга Павлівна сказала мені, що не збиралася йти жалітися, сподіваючись, що ви з Ніколь самі усе владнаєте… - суворо промовляє ректор. – Але після останньої твоєї витівки в басейні дівчинка сильно захворіла і тепер змушена пропускати заняття. Нікіта, це правда, що ти штовхнув її до басейну?

- Так, але ж я не думав, шо таке доросле дівчисько може не вміти плавати! – виправдовуюсь я.

- Нікіто, я знаю, що моя племінниця також поводилася не надто правильно, - спокійним тоном говорить жінка. – Але я також знаю, що вона хороша дівчинка і ніколи б нічого поганого не вдіяла, якби її не спровокували. І ще, мені здається, що ти також непоганий хлопчик. Ось тільки не розумію, невже тобі так нудно живеться, раз доводиться розважатись таким от чином?

Ця її доброта та співчутливий тон ріжуть мені нерви. Краще б нормально нагримала.

- Так, Ви знаєте, мені нудно! Особливо в цьому універі! – зриваюсь я, тому що не знаю, як реагувати інакше. – Але я не хотів, щоб справа набула такого оберту!

- Ця історія з басейном сталася не на території нашого навчального закладу, - встряє ректор. – Тому не в моїй компетенції тебе карати. В моїй компетенції – запобігти подібному у майбутньому. Я змушений буду сповістити про цей інцидент твого батька.