Частина 22. Ніколь

  В кімнаті запнуті штори, тому, коли я прокидаюся, не можу зрозуміти, котра зараз година. Мені здається, ніби я спала цілу вічність! Дивлюся на постіль Майї, - вона пуста. Вирішую встати з ліжка, але одразу ж валюся назад на подушку, бо мене долає слабкість та запаморочення. В цей момент повільно відчиняються двері, і в кімнату тихесенько заглядає тітонька Оля. Вона помічає, що я вже не сплю, і заходить.

- Нікошенько, доброго ранку, моя дівчинко! Ти давно прокинулася?

- Щойно. А де Майя? – промовляю це, відчуваючи, як боляче дере у горлі.

- Побігла на тренування. Вже одинадцята ранку. Ти довго спала. Як ти себе почуваєш?

- Чесно кажучи, не дуже добре. Горло болить.

  Тьотя підходить ближче, сідає на край ліжка та прикладає руку до мого лоба.

- Господи, дитинко, та ти ж гориш! – охає вона. – Зараз принесу градусник! Ні, я таки точно піду в понеділок до ректора! Що ж це таке?! Дитина всього тиждень провчилася та захворіла! А все через того хлопця!

- Тьоть Олічка, прошу Вас, не нервуйте. Іще не вистачало, щоб Вам через мене стало зле…

- Нікошенько, ти тут ні при чому. У всьому винен той хлопчик.

- Та я ж також не свята. От і поплатилася. Це буде мені наукою.

- Згодна. Але і йому не завадить навчитись манерам!

  Родичка виходить з кімнати і через хвилину вертається з градусником в руках. Ставить його мені під пахву. Потім знову виходить, а коли повертається, то в неї в руках піднос з водою, чаєм та пігулкою жарознижуючого. Тьотя забирає в мене градусник, вивчає його показники.

- Так я і думала! – вигукує вона. – Тридцять вісім з половиною! На, випий, - дає мені пігулку.

  Я слухняно виконую всі її вказівки, запиваючи ліки склянкою води.

- Тобі треба якомога більше пити, - коментує тьотя, вказуючи на велику чашку чаю, котру ставить на тумбочку біля ліжка. – Я зателефонувала твоїй мамі, вона сказала, що якщо через пару днів тобі не полегшає, то вони з татом приїдуть.

- Не варто було дзвонити. От побачите, завтра я уже буду, як новенька!

- Як це не варто? Я розумію, що ти не хочеш, аби батьки хвилювались. Але вони – твої батьки, і мають право знати, що відбувається з їх дочкою.

- Але Ви хоча б не розказали про причину моєї хвороби? – акуратно цікавлюся я.

- Не розказала… Поки що… Але якщо нічого не зміниться, то мені обов’язково доведеться це зробити.

  Я зітхаю, подумки готуючись до того, що така вірогідність існує. Але сил про це думати просто нема. Як буде, так буде!

- Відпочивай, моя дівчинко, і не бери дурного в голову. Тобі зараз потрібен спокій та постільний режим, - тьотя гладить мене по голові.

  Змучено їй посміхаюся, перевертаюся на бік і знов засинаю.

***

  Мене будять сигнали вхідних повідомлень. Блін, треба було вимкнути звук. Дотягуюся до телефона та починаю читати. Пишуть Маріна і Катя в наш спільний чат.

Маріна: «Нікуся, привіт! Як ти?»

Катя: «Привіт! Ми хвилюємося!»

Маріна: «Чого не відповідаєш?», «Ау!», «З тобою все гаразд?».

Роблю над собою зусилля та набираю відповідь: «Привіт» «Зі мною все добре, не враховуючи високої температури».

Тут же сиплються повідомлення, гіфки та стікери від подруг: «Ти захворіла?!», «От же ж мудак! Це все через нього!».

Катя пише: «Ніка, пробач, що ми не пішли з тобою. Треба було вмовити адміна…», «Якби ми були поруч, то цього б не сталося…»

  Мені приємно, що дівчата хвилюються за мене, але, в той же час, не хочу нагнітати ситуацію, тому відповідаю: «Що сталося, те сталося», «Ви ні в чому не винні», «Вочевидь, позначився стрес», «Маю надію, що скоро одужаю».

Катя пише: «Одужуй швидше!»

Маріна: «Як що-небудь буде потрібно, пиши, дзвони!»

Відповідаю їм: «Дякую за підтримку!», на що отримую у відповідь цілу купу смайлів та стікерів.

***

  Сьогодні мені подзвонили всі! Спочатку я майже півгодини розмовляю по телефону з батьками. Потім телефонує моя чернігівська подружка Діана, вона ніби відчула, що мені саме зараз потрібна підтримка. Я зовсім не асоціальна особистість, і в мене було чимало друзів у рідному місті. Просто в останній рік навчання у школі кожен з них, як і я, активно займався підготовкою до дорослого життя, і ми трохи віддалилися. З Діанкою ми познайомилися років п’ять тому в студії джаз-фанку, і стали найкращими подругами. Тільки Ді, на відміну від мене, вирішила пов’язати своє майбутнє з танцями. Вона вступила на заочне, і зараз колесить по країні, а також за її межами, з гастролями, працюючи в шоу-балеті одного молодого, але вельми перспективного артиста.

  Я із захватом слухаю розповідь подруги про її пригоди, та по-доброму їй заздрю. Адже я теж могла обрати такий шлях… Тим паче, події останніх днів ще дужче схиляють до подібних думок. Але ні, я не збираюся себе жаліти та відступатися від мети! Запевняю себе, що все зробила вірно, хоча за танцями я неймовірно сумую!

  Потім мені телефонують бабуся з дідусем. Мої любі! Як би мені зараз хотілося їх обійняти. Яка ж я все-таки ще маленька, раз при перших же труднощах мрію про те, щоб тато взяв на ручки, мама погладила по голівці, а бабуся з дідусем огорнули мене своїм теплом та турботою.