Частина 20. Ніколь

  Після того, що сталося, Маріна з Катею вирішили не залишати мене одну, і викликались провести додому. Двері нам відчиняє тьотя Оля, і її очі розширюються від потрясіння, коли вона помічає , в якому вигляді я прийшла. Дівчата вітаються з тіткою, але та їх ніби не бачить, тому що вся її увага прикута до мене.

- Тьотя Оля, знайомтеся, це мої подруги, Маріна і Катя.

- Здрастуйте, дівчата, - автоматично відповідає родичка. – Але, Нікошо, чому ти вся мокра? Що знову трапилося?!

- Я трохи поплавала…, - пояснюю я, і ми усі разом проходимо до квартири.

- Я думала, ти не вмієш плавати!

- А от Нікіта Громов думав, що вмію, - мимрю, не збираючись цього разу приховувати правду.

- Господи, знову цей хлопець! Чому він не лишить тебе у спокої?! Це переходить усі можливі межі! Я цього так не залишу! – погрожує тьотя. – Нікошо, негайно переодягнися в сухе! Хоч би не захворіла…

  Я корюся. Приймаю гарячий душ, висушую волосся, вдягаю теплу піжаму та вирушаю на кухню. Там тьотя Оля з дівчатами п’ють чай. На мене також чекає горнятко з гарячим напоєм, і я, як ніколи, за це вдячна. Сідаю, роблю кілька ковтків, насолоджуючись теплом, що розливається по тілу. Всі троє присутніх мовчки за мною спостерігають. Дівчата дивляться зі співчуттям, а тітонька от-от пропалить в мені своїм поглядом дірку. Одногрупниці здогадуються, що вона готує для мене серйозну бесіду, тому незабаром ретируються.

- Отже, ключі були в нього? – задає своє питання тьотя, щойно дівчата йдуть. Я киваю у відповідь. – Нікошо, чому ти мені не сказала, що ключі в цього хлопчика?!

- Тьоть Олечко, я не хотіла, щоб Ви хвилювалися, - винувато відповідаю я.

- А зараз я, по-твоєму, не хвилююсь?!

- Пробачте мені, будь ласка. Я не думала, що все так вийде. Та й дівчата були поруч. Бачите, я ціла та неушкоджена, - мій голос звучить не надто переконливо.

- Я маю розповісти про це твоїм батькам! – вигукує тьотя. – Це не нормально! Так не повинно продовжуватись!

- Будь ласочка, не кажіть їм! – благаю я. – Вони й так ледь мене відпустили до Києва.

  Повисає мовчання. Напевне, тьотя розмислює, як краще їй вчинити. І я її прекрасно розумію. Вона несе за мене відповідальність, а я замість того, щоб полегшити їй цей тягар, додаю купу проблем.

- Значить, я сама в понеділок піду до університету прямісінько до ректора і буду говорити з ним про це! – нарешті виносить вердикт родичка.

  Я лишень знизую плечима. Мабуть, це найкращий із варіантів. І я готова зараз знову розплакатися, тому що по-перше, мене переповнює почуття вдячності до тітоньки, а по-друге, перенесене потрясіння дає про себе знати. Тьотя Оля помічає мій стан, і, співчутливо дивлячись на мене, простягає руки, відкриваючи їх для обіймів. Я не противлюся. Притискаюся до своєї рідної людини та даю волю сльозам. А тьотя іще міцніше мене обіймає, даючи можливість випустити скопичений за ці дні стрес.

- Поплач, моя маленька, поплач. Але знай, ми усе вирішимо. Більше тебе цей хлопець не скривдить!

***

  Лежу в ліжку, загорнувшись у ковдру, тримаю книгу в руках і в сотий раз намагаюся зрозуміти зміст щойно прочитаного тексту. Думки постійно мене повертають до сьогоднішньої події. Подібний страх, навіть жах я вже давно не відчувала, втім як і більшість інших емоцій, які мені «пощастило» відчути на протязі кількох останніх днів мого нового життя. Таке враження, ніби усі мої дитячі кошмари вирішили усі разом одночасно втілитися в життя.

  Сьогодні в Нікіти Громова з’явився ще один привід посміятися з мене. Уявляю, як він сидить зараз в якомусь модному барі зі своїми друзяками та розповідає їм кумедну історію про сімнадцятилітнє дівчисько, котре не вміє плавати. Мало того, що до мене приклеїлось прізвисько, яке абсолютно не відповідає моєму характерові, так тепер до нього, напевно, придумають ще якийсь образливий додаток. І нікому із цих зарозумілих дурнів навіть на думку не спаде, що в мене є вагома причина боятися води. Взагалі-то, саму воду я люблю, наприклад, коли приймаю ванну або душ, але великі відкриті водойми наганяють на мене легкі напади паніки. Раніше ці напади були сильнішими, але, попрацювавши з психологом, мені вдалося їх побороти, хоча й не повністю. Плавати я так і не навчилася, і ось чому:

  Це трапилося, коли мені було років дев’ять. Якби я жила біля моря, або хоча б їздила до нього кожен рік, то напевно, у цьому віці вже вміла би непогано триматися на воді. Але обставини склалися інакше. На весняних канікулах наш класний керівник вирішила влаштувати вилазку на природу до річки. Ми розстелили ковдри на траві та влаштували пікнік. Потім грали в активні ігри. Було весело. За нами наглядали вчителька та дві мами з батьківського комітету. Але дітей було багато, і дорослі не встежили за тим, як я та мій однокласник Ваня відбилися, так би мовити, від зграї. Ваня був моїм першим шкільним коханням. Обіцяв одружитися, добре заробляти та купувати мені кожен день мої улюблені цукерки. Наївні смішні діти. Того дня Ваня вирішив справити на мене враження. Він помітив, що трохи нижче по річці, до рибацького містка прив’язаний човник. Хлопчик визвався мене на ньому прокатати, і я з радістю погодилася. Тоді нам весь світ ввижався в рожевому кольорі, і ми навіть не могли собі уявити, чим може скінчитись ця витівка.

 Ми залізли у човен, і Вані так-сяк вдалося його відв’язати. Він взяв в руки весло й уперся ним в край містка, аби відштовхнутися та поплисти. Але в цей момент на березі з’явився господар човна, він побачив, що його транспортний засіб викрадають, та кинувся до нас. Ванька в паніці відштовхнув човна сильніше, аніж було слід, і той став сильно розгойдуватись. Хлопчик хотів зберегти рівновагу і почав гребти веслом по воді, сподіваючись, що   зробить цим краще, але вийшло навпаки – човен перевернувся і ми впали у воду. Глибини, на якій ми опинилися, цілком вистачило би, щоб втопитися. І це, вірогідно, і сталося б, якби не власник човна, котрий нас врятував.