Частина 19. Нік

  Я навмисне підштовхнув дівчисько так, щоб вона опинилася якомога далі від краю басейна. Хай трохи помокне та відчує, як почувався я, коли вона облила мене відром води. Своєю витівкою я вирішив поставити жирну крапку в нашому конфлікті, і, здається, мені це вдалося.

  Із самовдоволеною усмішкою спостерігаю за тим, як Мишка борсається у воді. Але усмішка моментально сповзає з обличчя, як тільки-но я розумію, що дівчисько так дивно борсається, тому що тоне. Вона шо, блін, не вміє плавати?! Цієї ж секунди кидаюся у воду, підпливаю до потопаючої та підхоплюю так, щоб її голова опинилася якомога вище над водою. Бортик басейну зовсім поруч, тож я швидко до нього підпливаю та виштовхую дівчину з води. Не зважаючи на мокрий одяг, Мишка виявляється легкою, мов пушинка. Вона стає на коліна та починає відкашлювати воду. Бля, та що це зі мною таке?! Я ж міг її втопити!

  Вирішую пірнути за цими бісовими ключами. Підбираю їх з дна басейну, а коли повертаюся, Мишка вже стоїть на ногах. Зараз вона більше нагадує перелякану мокру кицьку. Волосся прилипло до обличчя, з нього тонкими цівками стікає вода, а одежа щільно обліпила тіло, підкресливши маленьку тендітну статуру. І лишень величезні, розширені від шоку очі виділяються на загальному фоні. Дівчисько ледь стримує сльози, хоча їх було би складно розгледіти на мокрому обличчі.

- Ну, ти й ідіот! – кричить вона, ледь не зриваючись на істерику. – Ти – ненормальний! Я ж могла потонути!

  Та я й сам у шоці. Не знаю, що сказати. Вилізаю з басейну, але Мишка уже розвернулася та прямує до дверей.

- Ей, зачекай! Вибач, я не хотів, - видавлюю я.

  Але дівчисько швидким кроком виходить до роздягальні, на ходу намагаючись дістати з мокрих джинсів ключі, аби відкрити шафку. Я біжу за нею. Першокурсниця обертається й цілить у мене спопеляючим поглядом сірих очей.

- Встроми свої вибачення, знаєш куди! – кричить вона.

- А як же ключі? Я хотів би їх повернути, - простягаю руку, в котрій тримаю ключі.

- Залиш їх собі, як нагадування про те, який ти придурок! – зривається вона та починає плакати.

  Дівчисько ридає, ледь не захлинаючись сльозами, забирає із шафи свої речі, і, не взувшись, босоніж тікає геть по коридору. Мчу за нею, і коли опиняюся в зоні рецепції, помічаю адміністраторку, яка ошаліло переводить погляд з наскрізь мокрої Мишки на такого ж мокрого, але напівголого, мене.

- Та зачекай-но, як ти доберешся додому? Ти ж уся мокра! – вигукую я, подумки нагороджуючи себе званням «Капітан Очевидність».

- Нікіто Олександровичу, що відбувається? Я можу якось допомогти? – хвилюється адміністраторка. Не пам’ятаю, як її звати, головне, що вона знає, хто я. Відмахуюся від неї, а Мишка тим часом уже підходить до вхідних дверей, але на секунду затримується та обертається до адміністраторки.

- Тут відбувається те, що Ваш Нікіта Олександрович ледь не вбив людину! – вигукує вона, і з гнівом показує мені середній палець. А тоді розвертається, і, як була, босоніж, вибігає надвір.

  Я біжу за нею, послизаюся мокрими ногами на плитці, але дивом утримую рівновагу. А коли нарешті вибігаю на вулицю, то спостерігаю, як Мишка заскакує в машину, в якій на неї чекають подруги. Крізь нетоноване скло можна розгледіти їх перелякані обличчя. Роблю пару кроків у напрямку тачки, але вона заводиться та рушає з місця. Бачу, як Мишка за задньому сидінні опускає лице у долоні, та дає волю сльозам.

  Бля, та шо за фігня така?! Вийшло зовсім невесело… Проводжаю поглядом автомобіль, що їде  геть, і повертаюсь назад до будівлі. Там коло дверей на мене вже чекає адміністраторка. Вона відкриває рота, аби щось сказати, але  я її перебиваю:

- Забудь те, що ти бачила! І ні слова про це моєму батькові! Зрозуміла?!

  Адмін киває головою, але я вже на неї не дивлюся, а проходжу повз у бік коридору. Мене займають думки про те, яким чином я примудрився так накосячити? Я уявляв собі все інакше. Мишка повинна була трохи погніватися, але потім я збирався їй дати сухі речі, котрі приготував заздалегідь аби вона перевдягнулася (в нашому клубі продається спортивний одяг). Зазвичай дівчата радіють, коли їм дарують шмаття. Я ж не якийсь там нелюд, щоб змушувати дівчину у прохолодний осінній день їхати додому в мокрому одязі. Але саме так все і вийшло…