Частина 14. Ніколь

  Я що є сили тарабаню у двері роздягальні, але ніхто не відповідає. Невже він пішов? Невже він, насправді, міг лишити мене тут одну ще й у повній темряві?!!! В паніці починаю обмацувати стіни, шукаючи вимикач. Але його нема. Дідько! Мені стає страшно…

- Будь ласка, повернись! – кричу із останніх сил. – Випусти мене звідси!

  Притуляю вухо до дверей, але за ними тиша. Ніхто мене не чує. Що ж робити? Я згадую, що у мене є мобільник. Намацую його в сумці і з полегшенням зітхаю. Ось воно – моє спасіння! Але всі надії вибратися із пастки розбиваються вщент, щойно я бачу порожню антенку мобільного зв’язку. О, ні! Тільки не це! Підсвічую собі шлях та стаю ногами на лавку. Підіймаю руку з телефоном якомога вище, але зв’язок так і не з’являється. Намагаюся зробити те ж саме, переміщаючись з місця на місце, але знову безрезультатно. Втративши надію зловити сигнал, я безсило плюхаюся на лавку. І як я могла опинитися у такому жахливому становищі в перші ж дні навчання? Адже я просто хотіла спокійно вчитися! Мої тіло та волосся досі мокрі й липкі від коли. Мені холодно та незатишно. Стає жахливо шкода себе. Опускаю голову на коліна та починаю плакати. Реву на все горло, все одно ніхто не почує.  

  Уже й не пам’ятаю, коли я в останній раз так ревіла. Напевне, ще в молодшій школі, коли сусідський хлопчисько зіпсував мою улюблену ляльку. Він занурив її в брудну калюжу, замастив у болоті волосся та вбрання. Пізніше я все відіпрала і вимила ляльці волосся, але  повернути йому колишній доглянутий вигляд так і не вдалося. Що ж, зараз я виглядаю нічим не краще тієї ляльки. І хто в цьому винен? Сама? Міркую над цим, і ридання вертаються з новою силою. Як тільки я докотилася до такого? Невже моїм мріям про щасливе студентське життя не судилось здійснитися?! Невже взагалі це все відбувається зі мною?! Що ж мені робити? Тьотя Оля, напевно, буде хвилюватися… А батьки! Що скажуть вони, коли дізнаються, що зі мною трапилося?! Уявляю, як вони хвилюватимуться! Ні-ні, їм точно не можна про це знати.

- Ну, за що? За що мені все це?! Усе мало бути не так!

  Так багато думок, що моя голова, відчуваю, от-от лусне! Але плакати вже немає сил. Зсуваю дві лавки поряд, лягаю на них, звертаючись калачиком, й кладу сумку під голову. Заплющую очі, і навіть не помічаю, як провалююся в сон. 

  Прокидаюсь від того, що в мене оніміла рука. Розплющую очі, і усвідомлюю, що досі знаходжуся в роздягальні. Ех, було би класно, якби це все виявилося сном. Але нажаль… В роздягальні темно, і неможливо зрозуміти, скільки годин я проспала. Дивлюсь на годинник в телефоні. Він показує опів на сьому. Господи, тьотя Оля, напевне, вже місця собі не знаходить! Я підіймаюсь і тру онімілу руку. Що ж робити?

  Думай, Ніка, думай! Спортзал з роздягальнями знаходиться у напівпідвальному приміщенні. Тому нагорі ніхто не почує, як я кричу. А що, як спробувати постукати в стелю? Нагорі можуть почути стук, і спустяться, щоб подивитись, що тут відбувається. Без сумніву, у будівлі є сторож.

  Треба придумати, як дотягнутись до стелі… Може, поставити лавки одна на одну? Але мені навряд стане сил. Підіймаюся та вмикаю ліхтарик в смартфоні. Оглядаюсь навкруги, але не бачу нічого, чим би могла скористатися, щоб постукати в стелю. Я ладна знов розревітись, аж раптом чую в коридорі кроки. Може, здалося? Підбігаю до дверей та прикладаю до них вухо. Кроки наближаються.

- Ей, хто-небудь, випустіть мене звідси! – кричу я.

  Кроки прискорюються, стають гучнішими.

- Ей, ти де? – лунає жіночий голос в коридорі.

- Я тут! Мене замкнули в чоловічій роздягальні! – стукаю в двері, аби дівчина швидше мене знайшла.

- Почекай хвилинку, я збігаю за ключем! – каже вона, і я чую, як моя рятівниця біжить по коридору.

  Мене накриває хвилею полегшення. Відчуваю себе Робінзоном Крузо, котрому ось-ось вдасться вибратися з безлюдного острова.

- Господи, якщо я сьогодні звідси виберуся, - на радощах починаю розмовляти вголос сама з собою. – То обіцяю, що більше ніколи навіть близько не підійду до цього придурка Громова!

  Знов чую кроки, що наближаються. Це навіть не кроки, а біг. І я дуже вдячна своїй рятівниці за це! Не можу більше чекати ні секунди.

- Ти там? Я зараз тебе випущу! – каже дівчина.

- Куди ж я могла дітися? – відповідаю, ледь не плачучи від полегшення. – Спасибі тобі! Спасибі!

  Чую, як повертається ключ в замку. Відчиняються двері, і я жмурюся від світла, що засліплює мої звиклі до темряви очі. Але через кілька секунд очі адаптуються, повертаючи собі можливість бачити, а тоді розширюються у подиві від вигляду моєї рятівниці. Вона розпатлана та заплакана. Майже, як я. Кілька секунд ми мовчки скануємо зовнішній вигляд одна одної, а тоді незнайомка першою виходить зі ступору.

- Що з тобою сталося? – питає вона. – Хто тебе тут замкнув?

- А з тобою що сталося? Ти чому тут? – питанням на питання відповідаю я.    

- Ти перша розповідай. Потім – я.

- Я посварилася з одним четвертокурсником, Нікітою Громовим. Знаєш такого?

- Хто ж його не знає?

- Надіюся, ти не одна з його божевільних прихильниць, - наїжачуюсь я. - Інакше не буду нічого розповідати.

- Боже мій, та в чому справа? Що сталося? До чого тут його божевільні прихильниці? – дивується дівчина. – Я не із їх числа, тож розслабся.