Частина 13. Нік

   Остання пара у нас на сьогодні – фізра. Єдина дисципліна в універі, що мені до смаку, тому на четвертому курсі я обрав її факультативом. У Кості завжди було звільнення, тому він пішов сьогодні раніше. Мабуть, для мого друга, це єдина можлива причина, з якої він може покинути стіни універу раніше за мене.

  Рубимося з пацанами в баскетбол. Артем грає у моїй команді, й, зрозуміло, що ми виграємо. Лунає свисток тренера, і ми даємо один одному «п’ять». Розгромили супротивників в пух і прах! Зморені й мокрі від поту, але вельми вдоволені собою, ми з Тьомичем прямуємо до роздягальні. Там я приймаю душ, і перевдягаюся в чистий одяг.

  Стою в одних джинсах посеред роздягальні, в якій лишилися тільки ми з Тьомою. Я не спішу, бо хочу, аби підсохло волосся. На байку, хоч і в шоломі, не надто комфортно їздити з мокрою головою. 

- Тьома, ти йди, - кажу я. – Мені все одно ще в гардероб тре заскочити. Я там лишив шолом і куртку.

- А… Ти сьодня на моцику… - відповідає той. – Ну, ок, тоді побачимося в ангарі.

  Прощаємось, Тьомич йде. Я нахиляюся, щоб зав’язати шнурки на кросах, потім дістаю із шафи футболку, натягую її. Закидаю на плече сумку з формою, і, перш ніж полишити роздягальню, проводжу рукою по волоссю, переконуючись, що воно сухе.

  Відчиняю двері і роблю крок в коридор. Рівно один клятий крок, перш ніж на мене обрушується потік води. Від несподіванки я ледь встигаю затримати дихання та зажмуритися. За цю секунду мій мозок перебирає  можливі варіанти того, звідкіля в коридорі біля роздягальні міг взятись водоспад. Але, розплющивши очі, одразу ж отримую відповідь на це питання. Переді мною стоїть та сама вчорашня Мишка. Вона, мокра, брудна та розпатлана, тримає в руках відро (так ось чому води було так багато) і з люттю дивиться на мене.

- Якого… - «хріна» хочу сказати я.

  Але дівчисько мене перебиває.

- Та хто ти такий, щоб дозволяти собі подібне?! – верещить вона.

  Вона шо, блін, рьохнута? Хіба це не вона щойно виплеснула на мене відро води?!

- Якого фіга?! – тепер кричу я. – Ти шо, ненормальна?!!!

- Та це ти – козел ненормальний! Що, підійти та поговорити по-людськи не можна було?! Але ж ні, не царське то діло – руки бруднити!

- Шо? – диву даюся я. Вона, стопудово, рьохнута.

- Я тобі скажу, шо! – продовжує верещати божевільна. – Ти – СЛАБАК, раз не можеш розібратися з дівчиною, що молодша за тебе, а підсилаєш своїх подружок! Ти – БОЯГУЗ і самозакоханий ІДІОТ! Ось ти хто!

  Шо за фігня? Вона щойно облила мене відром води, я з ніг до голови мокрий, а вона ще й ображає?! Це уже явний перебір. В мені починає зріти бажання прибити цю малявку.

- Не знаю, хто тебе про що попереджав, - крізь зуби ціджу я. – Але очевидно, що попередження не подіяло. І раз я боягуз і маю тебе попередити особисто…

  Не домовляю фразу, хапаю істеричку за лікоть та заштовхую в роздягальню, з якої щойно вийшов. Притискаю двері плечем та замикаю на ключ. Поки я це роблю, дівчисько несамовито молотить у двері.

- Відчини, відчини негайно! Псих! – волає вона.

  Починає бити двері ногою, звуки ударів стають гучнішими.

- З нас двох тут тільки один псих! – емоційно відповідаю я. – І він замкнений в роздягальні.

- Досить цих безглуздих жартів! – лунає голос за дверима. – Відчини!

  Ага, розбігся.

- А хто сказав, що я жартую? Ти догралася, Мишка. Тепер посидь і подумай про свою поведінку.

- Я не мишка!!! – психує вона. – Виродок! Сволота! Псих! Ідіот! Козел! Ненормальний!

- Можеш кричати скільки влізе, - вже більш спокійним тоном відповідаю я. – Це була остання пара фізри на сьогодні. Тож більше ніхто сюди не прийде.

- Ненавиджу! Ненавиджу! Ти за це заплатиш!!! – верещить вона за дверима.

 Але мені абсолютно пофіг. Мене давно так ніхто не виводив з рівноваги.

- О, повір, я звик за все платити, - всміхаючись, натискаю на вимикач світла, розвертаюся та іду геть.