Частина 12. Ніколь

  Сьогодні прекрасний сонячний день, і я стараюся налаштуватись на позитив. Ніщо та ніхто не зможе зіпсувати мені настрій!

  Набираю повні груди повітря та повільно видихаю, перетинаючи парковку університету. Морально готуюсь до того, щоб не звертати уваги на те, як люди тицятимуть в мене пальцями й перешіптуватимуться за моєю спиною.  Але цього не відбувається. Нащо я тільки хвилювалась? Ніби-то хтось міг і справді сприйняти всерйоз ту переписку у студентському чаті. Дійсно, зазвичай більшість людей бувають сміливими та зухвалими лише в інтернеті.

  Біля входу в аудиторію, з телефонами в руках, стоять Катя з Маріною. Помітивши мене, обидві ховають гаджети. Марі з винуватим виглядом підходить до мене, і я одразу ж здогадуюся, що саме вона щойно дивилася в телефоні.

- Ніка, привіт! Вибач, мабуть, було не кращою ідеєю додавати тебе в чат, - тараторить шатенка.

-  Все ок, не парся, - з посмішкою відповідаю я.

  Дівчата здивовано дивляться на мене.

- Що? – питаю я.

- Шикарно виглядаєш! – каже Катя.

- Дякую.

- Бачу, ти відійшла від вчорашнього? – недовірливо цікавиться Маріна.

- А що було вчора? – дещо награно питаю я.

- А, зрозуміла, ти вирішила робити вигляд, ніби нічого не сталося, - всміхається Марі. – До речі, я згодна з Катькою, ти чудово виглядаєш!

- Дякую. І я не роблю вигляд, ніби нічого не сталося. Я просто вирішила про це не думати.

- Ага, спробуй про це не думати, коли всю ніч в чат продовжують надходити повідомлення з коментами!

- Я поставила чат на беззвучний режим. Тож мене він більше не турбує.

- Пробач мені ще раз. Зазвичай туди так часто ніхто не пише. Хто ж знав, що подія викличе такий резонанс, - виправдовується одногрупниця.

- Дівчата, скажу вам так: я це пережила, і зараз хотіла би зосередитися на навчанні, - вирішую розставити всі крапки над «і». – І, до речі, каву я так і не пила. У тьоті вдома одні трав’яні чаї. Може, сходимо після пар в буфет? Спокійно посидимо там. Бо бажання пити на ходу якось пропало!  - нервово сміюсь.

- Давай! В мене якраз с собою є шоколадка! – вигукує Марінка. – Жити не можу без солодкого. Це якийсь кошмар! Мої гормони щастя постійно вимагають шоколаду, особливо, коли відчуваю стрес. Якби не фітнес, я б, мабуть, вже була необ’ятна!

- Хей, крихітко, думай при кому ти це кажеш! – обурюється пампушка Катя. Але видно, що насправді вона зовсім не ображається. – А якщо серйозно, то мені здається, що все залежить від конституції. Ось я, наприклад, їм мало, і фізичні вправи регулярно виконую, але подивіться на мене! Схуднути не вдається!

- Катюха, просто в тебе кістка широка! – заявляє її краща подруга, і ми дружно починаєм сміятися.

***

  Столова переповнена студентами. Що ж, не ми одні вирішили випити кави та перекусити. Тим паче, не у всіх курсів пари закінчуються так рано, як в нас. Знаходимо з дівчатами вільний столик та сідаємо за нього. Нарешті я вип’ю гарячого капучіно! Роблю маленький ковточок, задоволено посміхаюся. Керівництво університету явно не пошкодувало грошей на якісну кавову машину. Мій настрій стає іще прекраснішим. Ми з одногрупницями насолоджуємось своїми напоями, заїдаючи їх Марінкіною шоколадкою.

- Нік, ну колися, невже ти у школі ні з ким не зустрічалася? –  Маріна задає питання, яке явно її мучить.

- Дивлячись, що ти маєш на увазі під словом «зустрічалась», - відповідаю я. – Я з раннього дитинства займалася танцями. В нашому танцювальному колективі було чимало хлопців, і, звичайно ж, мені подобався один. Його звали Льоша. Як виявилось, я йому теж подобалася, і він став запрошувати мене в кіно, а іноді просто погуляти. Олексій був дуже вихованим, ітелігентним та не наглим хлопцем. Тому максимум, що він собі дозволяв – це взяти мене за руку. Нам було комфортно та цікаво разом, ми нікуди не поспішали та не квапили події. Але одного разу Льоша прийшов на побачення схвильованим та дуже засмученим. Виявилося, що його сім’я вирішила переїхати жити в Америку, а синові повідомили про це в останній момент. Ми розуміли, що, можливо, це наша остання зустріч… Того вечора Льошка мене поцілував… Після його від’їзду ми ще якийсь час підтримували стосунки, переписувалися. Але різниця у часі, активне життя й зайнятість кожного з нас поступово звели спілкування нанівець. Після Льоші до мене ще не раз підкатували хлопці. Але ніхто з них мені не подобався. Ось так… Ну що, Марі, який твій вердикт? Це враховується?

- Ще й як враховується! Мене, правда, дещо дивує те, що Олексій так довго зважувався на поцілунок. Особисто мені подобаються хлопці, котрі не тягнуть резину, а одразу ж хапають вола за роги!

- На кожен товар є свій покупець, - встряє Катя. – Мені, наприклад, до смаку романтики. В моєму класі був один такий. Він для стінгазет вірші писав. Одного разу передає мені записку. Ну, я, значить, розгортаю папірець, а там, виявляється вірш, котрий він склав про мене. Не пам’ятаю всього, але були такі рядки: «Твій рот чарівний! А талію твою не можу обійти!» 

  Руденька починає реготати. В неї дуже заразний сміх, і ми з Марінкою також регочемо. А Катя продовжує:

- Я йому кажу: І шо це значить – «талію не можу обійти»? Тобто я така неосяжна, шо ти йдеш, йдеш, а талія все не закінчується й не закінчується? Я вже мовчу про «рот чарівний», - прискає Катя, -  Це типу, він за мною спостерігав, коли я їла, раз звернув увагу на рот, а не на губи?!