Частина 10. Нік

  Ми з Костіком їдемо в моїй машині, я пообіцяв підкинути друга додому.

- Нік, ти чо так завівся сьогодні? – питає він. – Міг би простіше реагувати.

- Простіше?! Чувак, ти гониш?! – гарячкую я. – Вона ж зіпсувала мені футболку!

- Це не причина. В тебе мільйон футболок.

- Та ця малявка своєю зухвалістю просто вивела мене з себе! Ніколи б не подумав, що звичайна сіра миша на таке здатна.

- Миші теж іноді кусаються.

- Ага, хай-но спробує, зуби зламає!

- Друг, та розслабся. Чи, може, тебе зачепило те, що зазвичай дівчата готові цілувати твої сліди, а ця раптом не стала?

- Ще чого! – дратуюсь я. – Просто мені ніколи не подобалися такі сірі миші, як вона. Зрозуміло?

- Як скажеш, - зводить плечима Костя.

- Годі про це, ок? Було та й пройшло. Розкажи краще, як ти. Вчора в цій метушні навіть не встигли поспілкуватись, - трохи пом’якшуюсь я.

- Та, нормально. Все як завжди… Правда, є одна новина. Завтра йду в клуб, де ви нещодавно виступали. «Indigo» пам’ятаєш? Хочу влаштуватися на роботу барменом. Це тільки по вихідних та в нічний час, дуже зручно. Тож, маю надію, що мене візьмуть…

- Костян, навіть не знаю, шо сказати. Я живу, як сир в маслі, а моєму кращому другу доводиться шукати підробітки… Ти ж мені, як брат! Я міг би тобі підкидати бабосів. Все одно в мого батька їх хоч дупою жуй.

  Костя відкриває рота, щоб обуритися. Але я знаю, шо він збирається зараз сказати, тому показую жестом, щоб не продовжував.

- Знаю, знаю, - кажу я. – Це не в твоїх правилах. Ти не хочеш ні від кого залежати, і ніякі подачки тобі не потрібні, бла, бла, бла…

- В яблучко! – відказує Костя, тягнучи либу від того, шо я знаю його, як облупленого. Втім, так само, як і він мене.

- Друже, але ти маєш знати, що я завжди готовий прийти на поміч, і мені нічого не тре натомість. І повертати бабки, доречі, також не треба.

- Дякую, Нік, але, надіюся, мені не доведеться брати в тебе гроші.

  Хочу продовжити розмову, та нас перериває телефонний дзвінок. Це мій папа, краще його не ігнорити. Вмикаю гучний зв’язок. Мене не бентежить, що поруч Костя, в мене від нього нема секретів.

- Привіт, па, - монотонно вітаюсь я.

- Привіт, син. Ставлю тебе до відома, що сьогодні, на честь початку нового навчального року, ми збираємося на сімейну вечерю в нашому ресторані. Явка обов’язкова. Чекаю тебе о шостій.

- Як я розумію, це не обговорюється, і мої плани нікого не хвилюють?

- Як я розумію, це було риторичне питання, - суворим тоном, що не терпить заперечень, відповідає папа. – До зустрічі. І не спізнюйся!

  Натискаю відбій, усвідомлюючи, що день сьогодні не вдався.

- Ну шо, ти сам все чув, - роздратовано кажу другові. – Репетиція, яку ми спланували на сьогодні, відміняється. Поки змотаюсь додому перевдягнутись і доїду до гаража, ми встигнемо прорепетирувати п’ять хвилин, а тоді мені доведеться їхати. Просто супер! Все, як завжди.

- Ось тобі й мінуси грошової залежності, - відповідає Костя.

- От тобі й мінуси… Блін, бро, не сип мені солі на рану! Шо мені ще лишається робити, якщо я головний спадкоємець?! У кожного свій тягар…

- Зате в тебе тачка крута! Мені б такий тягар! – підбадьорює друг.

- Що б я без тебе робив? – штурхаю Костяна в плече. Цей хлопець завжди вміє вчасно підтримати.

***

  В ресторан приїжджаю майже вчасно. Батько є власником безлічі ресторанів, але цей його улюблений. Він створював його для себе. Тут працює один з найкращих європейських шеф кухарів. І, треба віддати належне, м’ясо тут готують неперевершено. Тому, коли папа призначає зустріч у «нашому» ресторані, всі знають, про який саме йде мова. Шкода тільки, що зазвичай, під час таких зустрічей, в мене нема апетиту.

  Заходжу в ресторан. Адміністратор одразу ж мене помічає та проводжає до столика, за яким вже зібралася моя сім’я – папа, молодша сестра Дашка та Настя, батькова молода дружина.

- А ось і він! – вигукує папа, побачивши мене.

  Він, як завжди, одягнений з голочки – стильний сірий костюм, зшитий по фігурі, сидить ідеально, волосся акуратно зализане назад (папа поправляє стрижку раз на тиждень), туфлі блищать так, ніби їх взули вперше, і лише розстібнуті верхні ґудзики сорочки надають образу менш формальний вигляд. Батькові сорок п’ять. Він досить молодий, підтягнутий та красивий. Тому, коли я назвав Настю молодою дружиною, то не мав на увазі, що вона живе з дідуганом. Просто Насті десь біля тридцяти, а мама була всього на пару років молодшою за папу. Настя, на відміну від моєї матері (котру я, до речі, вже кілька років не бачив) є типовою утриманкою зі всіма характерними зовнішніми атрибутами: цицьки, губи, вилиці, нарощені вії. Боюсь собі навіть уявити, скільки батькових грошей вона витрачає на весь цей тюнінг.

  Підходжу до столу.

- Всім привіт, - монотонно вітаюся з усіма, але встигаю підморгнути Дашці. Вона єдина, кого я реально радий бачити.

- Сину, ти робиш успіхи! – каже батько, стискаючи мені руку. – Десять хвилин спізнення замість двадцяти! Ще трохи й навчишся приходити вчасно. А ми обидва знаємо, що пунктуальність тобі у майбутньому дуже навіть знадобиться!