Частина 8. Ніколь

Злість – ось що мене зараз переповнює. Як можна бути таким самозакоханим хамом?! Бісить! Жахливо бісить! Я не звикла до подібного ставлення, і не розумію, чому одногрупниці не дали мені можливості відстояти свою правоту. Зараз, швидко крокуючи по коридору в напрямку сходів, я злюся й на Катю з Маріною також. Можливо, я надто рано почала їм довіряти?

  Варто було лише згадати дівчат, як чую позаду голос Марінки:

- Ніка, стій!

  Та я не зупиняюся, а, навпаки, починаю бігти сходами вниз.

- Благаю, зупинись, - підхоплює Катя. – Нам треба тобі все пояснити.

  Неохоче спиняюся, схрещуючи руки на грудях. Розвертаюсь до одногрупниць.

- Пробач, що втрутилася та відтягла тебе, - каже Катя, переводячи подих. – Але ти потім будеш мені вдячна.

- Вдячна за що?!

- За те, що я не дала тобі наговорити зайвого! І тепер менше шансів, що в тебе будуть проблеми.

- Проблеми?! – вибухаю я. – Та що не так з цими людьми?! Я думала, бандитські дев’яності вже давно позаду!

- А ти теж молодчина! – втручається Маріна. – Ну, назвав він тебе мишкою, то шо, треба було від того з розуму сходити?

- Справа не втому, що він сказав, а в тому, як! Я щиро збиралася вибачитись, а цей козел мені нагрубіянив!

  Маріна оглядається по сторонах, ніби боїться, що нашу розмову можуть почути. Вона відводить мене у куток біля стіни.

- Дівчата, ну ви чого? - мені стає смішно через таку надмірну обачність.

- Слухай-но сюди, - знижуючи голос майже до шепоту, каже Маріна. – Нікіта Громов, він же Нік, - студент четвертого курсу. А його батько – головний меценат нашого універу.

- Щось він не схожий на сина мецената, - відмахуюсь, згадуючи недбалий вигляд хлопця. Темне волосся, хаотично спадаюче на обличчя, чорні рвані джинси, проста трохи розтягнута чорна футболка та вкриті татуюваннями руки асоціюються швидше з образом хлопця-бунтаря, аніж із сином багатого таточка. В моєму уявленні, мажори виглядають дещо інакше, - вони носять гарно укладенні стильні стрижки, футболки поло та дорогі шкіряні мокасини, але ніяк не конверси.

- Він, може, й не змахує на сина мецената, - підтверджує мої спостереження Маріна. – Але вже точно таким є. Йому тут все ні по чому. Що б не накоїв, його не відрахують. А ось тебе, наприклад, можуть. Тому, прошу, не наривайся, якщо хочеш благополучно скінчити цей універ, і лишитись при цьому цілою та неушкодженою.

- Не розумію, звідки у тебе вся ця інформація, якщо ти сама лишень перший день в універі?

- Я тут, може, й перший день, але в університетському чаті – давно. Нас з Катькою туди додала знайома. Так ось, про татуся Нікіти там не один раз згадувалось. Він, доречі, одного разу навіть був на обкладинці Forbes. Але, окрім подібних пліток, чат корисний, в першу чергу, тим, що там з’являються всі свіжі новини, в тому числі про вечірки.  Я тебе також туди додам. Корисна штука.

  Маріна дістає телефон, і через пару секунд мені приходить сповіщення, що мене додали в чат. І відразу ж після цього наші з дівчатами мобільники починають пілікати, сповіщаючи про повідомлення в Телеграм. Я першою встигаю побачити, що прийшло в чат. Розвертаю телефон екраном до одногрупниць.

- Якось не схоже на новини про майбутню вечірку, - з роздратуванням кажу я.  

  Якась дівчина під ніком Angel кинула в чат відео нашої з Громовим сутички.

- Ото вже спритна стерво! – гиркає Марінка. – Коли вона встигла це зняти?

  Але її питання лишається без відповіді, тому що в чаті з’являється коментар до відео: «Нікому не відома сіра миша, судячи з усього, першокурсниця, дивом уникла проблем». І одразу ж починають сипатися повідомлення від різних людей: «Помстіться за нашого Нікіту!», «Нік – найкращий!», «Хто-небудь, покарайте цю мишу!».

- Боже, та що ж це таке?! – обурююсь я. – А ви кажете: «Чого ти так розізлилася через Мишку?». Та мене тепер всі будуть так називати!

- Нікусь, не звертай уваги, - відказує Марінка. – Ці баби – божевільні закохані шанувальниці. Ось і пишуть всілякі дурниці.

- Та що ж, на цьому Нікіті світ зійшовся?! Ну, багатий у нього батько, то що, це хіба привід з розуму сходити?

- Розумієш, - пояснює Маріна, - Його могли б недолюблювати, як пихатого мажора, котрому усе сходить з рук. Але, окрім цього, Нік – фронтмен дуже популярного студентського рок-гурту. Ось дівкам й зносить башню. Хіба можна їх через це звинувачувати? Як на мене, він навіть дуже симпатичний.

- Ага, і співає класно, - додає Катя. – Погодься, Ніка, він симпотний.

  Мені починає здаватися, шо я знаходжусь в дурдомі. Що такого особливого в цьому хамі, що люди готові заплющувати очі на його огидний характер?  

- Та хай він сто разів буде супер красенем! Він – козел, і цим усе сказано! – заявляю я. – Ніколи й нізащо не закохалася б у такого! Й тим паче, не сходила би з розуму, як ті недоумкуваті дівки в чаті!

  В мене починає дзвонити мобільник. Дуже вчасно.

- Це мама, - кажу дівчатам, прощаюся з ними та йду геть, відповідаючи на дзвінок. Намагаюся надати своєму голосу бадьорої, радісної інтонації. Не хочу, щоб мама здогадалася, що перший день навчання пройшов не надто гладко.