На київському вокзалі мене зустрічає тітонька Оля. Вона міцно мене обіймає, притискаючи до своїх пишних грудей. Тьотя Оля – таткова молодша сестра, і вона найкрутіша п’ятдесятирічна жінка з усіх, кого я знаю. А ще, на відміну від моєї мами, у тітоньки Олі шикарні пишні форми, що зовсім не дивно при її умінні готувати. Шкода, що останнім часом їй доводиться це робити виключно для себе. Дітей у тьоті немає, а декілька років тому, вона стала вдовою… Тому, дізнавшись, що я збираюся вступати до столичного вишу, родичка одразу ж запропонувала мені жити у неї. І, звичайно ж, такий варіант влаштував усіх. Особливо, мою маму, в котрої волосся дибки вставало від однієї лиш згадки про гуртожиток.
Я роблю короткий дзвінок батькам, повідомляючи, що все ок, і ми сідаємо в таксі. Їдемо вечірніми вулицями Києва. Я милуюся красою цього міста. Урбаністичні пейзажі в ньому гармонійно поєднуються зі старовинними будівлями та пам’ятками архітектури. Але найбільше я люблю Київ за те, що в ньому багато парків! Поруч з моїм університетом також є парк. Вже уявляю, як гулятиму там, і, сидячи на лавочці в затишному усамітненому місці, читатиму конспекти.
***
Заходимо до квартири тьоті Олі, вона проводить мене в мою кімнату:
- Дитинко, я звільнила для тебе шафу та комод, тож розташовуйся. Тільки давай швиденько, та приходь на кухню. Бо я на честь твого приїзду приготувала дещо смачненьке!
Хто б сумнівався! Господи, дай мені сил тримати себе в руках, не переїсти та не луснути!
- Добре, тьоть Олічка. Та вважайте, що найближчим часом я не займатимусь танцями, тож не матиму змоги швидко скинути зайві калорії, - намагаюся натякнути так, щоб не образити.
Родичка посміхається у відповідь та виходить з кімнати, залишаючи мене саму. Оглядаюся, розуміючи, що мені тут буде дуже навіть комфортно. В кімнаті є все необхідне: зручний робочий стіл, ліжко, крісло, шафа та комод для білизни. Дістаю з валізи фото, котре поклала туди в останній момент перед від’їздом, та ставлю його на комод. Тепер все ідеально.
***
Тітонька заварила чай, накрила на стіл. Частування, як і очікувалось, неперевершені. Не можу змовчати з цього приводу:
- Тьоть Олічка, Ваш пиріг просто божественний! Але благаю Вас, печіть його якомога рідше. Інакше, через місяць, я буду викочуватись з цієї кухні!
Тьотя сміється:
- Добре, Нікошенько, домовились. Я ж розумію, що ти хочеш подобатися хлопцям.
- От за що Вас люблю, так це за те, що Ви розумієте молодь! Правда, мені зараз не до хлопців.
- Люба моя, так я ж сама досі в душі молодь! Господь не дав мені дітей, тому, мабуть, в деяких моментах я так і не подорослішала. То й що, що розміняла п’ятий десяток?! Головне, що душа молода! От поїси, і підемо з тобою танцювати! І ніякі зайві калорії нам не зашкодять!
- О! Ну в такому разі я доїм свій пиріг до кінця! – широко посміхаючись, відповідаю я.
- Їж-їж. І розповідай заодно, шо новенького. Чого це тобі зараз не до хлопців? Може, хтось є у Чернігові?
- Та Ви що! – ніяковію я. – Мені ж було не до цього. Останній рік був напруженим, плюс екзамени, вступ. Ледве вклинювала тренування в цей божевільний графік. В мене є ціль і я роблю все, аби її досягти!
- Як же ти схожа на свою маму! Така ж наполеглива та цілеспрямована! Не те, що твій батько, книжковий хробак! – сміється тітка. – До речі, раз я його згадала, як там мій любий братик поживає? Може є щось, чого він не встиг розповісти по телефону?
Знизую плечима, дожовуючи останній шматочок пирога:
- Та нічого особливо нового. Все стабільно. Він також готується до нового навчального року. Не знаю, як він досі витримує в школі. З сучасними дітьми так складно…
- Авжеж, не всім нам легко звикнути до того, наскільки сильно змінився світ за останні двадцять років. Але нічого, Андрійко любить свою справу. Він і математика – нерозлучні! Мабуть, і на пенсію-то ніколи не піде…. А мама як?
Думаю, казати тьоті чи ні, та все ж вирішую поділитись.
- Тільки нехай це залишиться між нами, - тяжко зітхаю. – Мама, звичайно, нікому не жаліється, але її травма коліна знов почала нагадувати про себе. Татко Вам нічого не казав? – тьотя хитає головою. – Їй останнім часом стало складно довго знаходитись на ногах. Думаю, скоро вона не зможе так, як раніше, тренувати дітей. Все-таки балет – річ специфічна. Мама ж не може весь час сидіти на стільці та вигукувати дівчатам, що їм робити і як. Це ж до кожної треба підійти, поправити… Тому мені хотілося б трохи пізніше знайти підробіток. Щоб не доводилося просити у батьків грошей на різні кишенькові витрати. І мама тоді змогла би спокійно звільнитись і не хвилюватись про те, де вони з татом братимуть гроші на моє навчання. Хоча не уявляю, як вона залишить свою улюблену справу…
Тьотя Оля помічає, що мій веселий настрій випаровується, мов роса на сонці, і намагається підбадьорити:
- Так, що це за мінорний настрій?! А-ну вище ніс! І давай, не звалюй на свої юні плечі всі дорослі клопоти! Твоє діло зараз – навчатись! А з іншим розберемося! Головне, що ми є одне в одного і завжди готові підтримувати одне одного в важку хвилину!
Від цих слів мені стає набагато легше. Тьотя хапає мене за руку:
#2679 в Любовні романи
#1284 в Сучасний любовний роман
#287 в Молодіжна проза
любовний трикутник, поганий хлопець, любов і ненависть перше кохання
Відредаговано: 18.03.2021