Частина 1. Ніколь

Навіть не віриться, що цей день настав. Сьогодні я залишаю позаду своє звичайне життя та вирушаю назустріч новим звершенням. Поки не уявляю, як буду жити без танців та постійних тренувань. Але для першокурсниці економічного факультету, котрій доведеться зосередитися виключно на навчанні, танці – занадто велика розкіш. Що поробиш, я сама обрала цей шлях, і збираюся взяти на себе повну відповідальність за це. Щоправда, в мене був варіант вступити на хореографічне відділення та пов’язати своє життя з танцями, як це зробила моя мама, колишня балерина. Але вона не побажала мені такої долі. Професійні танці – це травми, а з травмами в цій професії довго не протягнеш. Хоча моя мама ще якось тримається. Вона навчає дітей балету. Вона сильна жінка, та не подає вигляду, що останнім часом стара травма ноги почала про себе нагадувати. Але ми з татком усе помічаємо і розуміємо, що якщо не станеться покращень, то мамі доведеться відмовитися від тренерської діяльності. Балетний зал – це не те місце, де можна просиджувати дні на дивані.

  Мені непогано дається математика. Ця якість дісталася від тата. Він вчитель математики в одній з Чернігівських шкіл. Мабуть, мені дісталися усі батьківські таланти, тому що я єдина, пізня і довгоочікувана дитина в сім’ї. Я зростала в любові та турботі, а тепер, коли починаю доросле життя, хочу попіклуватися про своїх близьких. Саме тому я обрала економіку. Більше перспектив. Хоча за танцями, впевнена, ще буду сумувати…

  Складаю останні речі в валізу. Беру з полиці фотографію в рамці, на котрій я зі своїм танцювальним колективом. У мене в руках кубок – ми виграли тоді чемпіонат. В голові спливають спогади про той день. Посміхаюся. З думок мене висмикує голос мами, котра кричить з коридору:

- Нікуся, доню, ну чого ти так довго?! Давай скоріше! Спізнишся на автобус!

- Мамуль, вже біжу! – вигукую, повертаючись до реальності. Вирішую взяти фото з собою, і кладу його у валізу. 

***

  На автовокзалі зібралася вся сім’я: мама, тато, дідусь та бабуся. Обіймаємося. Бабуся плаче і не хоче мене відпускати. Намагаюся її заспокоїти:

- Бабуню, ну чого ти плачеш? Я ж не далеко від’їжджаю. Буду приїздити раз на місяць на вихідні. Ти навіть не встигнеш за мною скучити!

- Ой, моя дівчинко, я просто так сильно тобою пишаюся! Не віриться, що ти стала такою дорослою та самостійною! Приїзди скоріше, я спечу твоїх улюблених пиріжків.

- Обіцяю, бабуню, обіцяю, що дуже скоро приїду!

Обіймаю бабусю, потім дідуся. Він простягає мені конвертик. Не складно здогадатися, що там гроші.

- Візьми, моя хороша, - каже дідусь. – Ми з бабусею по-трошки відкладали для тебе.

- Дідуню, ну що ви таке вигадали! – обурююсь я. – Навіщо це? Не треба! Краще купіть собі смаколиків на ці гроші! Я ж знаю, як ви собі у всьому відмовляєте!

Оце придумали! Ніби пенсіонерам в наш час легко живеться… Намагаюся повернути дідусю конверт, але той стоїть на своєму, а бабуся його підтримує:

- Доцю, візьми, будь ласка. Київ – велике місто, там все набагато дорожче, хай в тебе буде про запас.

А дідусь додає:

- Тим паче, ми віримо, що ти, як майбутній економіст, зможеш правильно розподілити ці гроші. Візьми, інакше ми образимося!

Доводиться здатися:

- Ну добре, добре. Тільки це в останній раз! Наступну пенсію ви витратите на себе! І хай це будуть не ліки!

  Ми дружно сміємося і знову обіймаємося. Настає черга прощатися з батьками. Мама обіймає мене по-швидкому, на відміну від татка, котрий звик більш відкрито проявляти свої почуття. Мама, як і належить справжньому тренеру, більш жорстка та вимоглива людина. Та це не значить, що вона мене не любить. Навпаки, вона хоче, щоб мені було легше в житті, тому вимагає від мене дисципліни та не розводить зайвих сентиментів. Тато ж, на противагу мамі, готовий усе мені дозволяти й прощати. Я сяк-так уживаюся з обома батьками, намагаючись з розумінням ставитися до їхніх манер виховання, та поводжу себе так, щоб мамі й татові не доводилося через мене сваритись.

- Нікуся, тітка Оля тебе зустріне на вокзалі. Зателефонуй одразу ж, як сядете в таксі, - дає останні настанови мама.

- Добре, мамусь, не хвилюйся, тут їхати всього нічого!

- Катеринко, ти ж знаєш, яка в нас дочка доросла та відповідальна, - втручається тато. – Не хвилюйся. Краще згадай себе, коли ти від’їжджала до Києва навчатися. А тоді, між іншим, мобільників не було, щоб телефонувати кожні дві хвилини. Але ти, донечко, віддзвонись обов’язково, щоб мама не нервувала.

- Звичайно, віддзвонюся! Ма, я тобі ще меседжи писатиму, поки буду їхати в автобусі. Я вас дуже сильно люблю!

- І ми тебе любимо, наша дорогоцінність! Бережи себе та не роби дурниць, - відповідає мама.

- Хіба я можу робити дурниці, коли ви стільком жертвуєте, даючи мені можливість вчитися в Києві?  

  Мама міцно мене обіймає та цілує. Їй не властивий такий прояв почуттів. Напевно, мій від’їзд хвилює її набагато більше, ніж вона хоче показати.

  Тато бере валізу, і ми прямуємо до автобусу. Я займаю своє місце біля вікна. Малюю пальцями на склі сердечко і відправляю рідним повітряний поцілунок. Вперше я розлучаюся з ними на такий довгий час. Добре хоч, що житиму в тьоті Олі, з нею мені точно не буде самотньо.