Частина 11. Нік

  Наступний день вирішую провести в компанії Дашки. Ми гаємо час, тиняючись містом та куштуючи місцеві делікатеси. Делікатеси в розумінні моєї сестрички – це випічка та солодощі. Вдовольнивши свої гастрономічні потреби, малеча стає говіркою та ділиться зі мною своїми переживаннями стосовно майбутнього вечора. В родині Рудковських, окрім старшої доньки, Крістіни, є ще молодший син, чотирнадцятирічний Марк. Він навчається в Англії, де є одним з кращих учнів класу (його матір хизується цим при кожній ліпшій можливості), володіє англійською та французькою мовами, а також з дитинства грає на скрипці, чим страшенно бісить мою молодшу сестру. Майже усю прогулянку Дашка тільки но й робить, що без зупину тріщить про Маріка, наштовхуючи мене на думку, що, насправді, хлопчина їй страшенно подобається.

- Він такий зарозумілий та чванливий, - врешті робить висновок Дашка. - Дивитись гидко.

«Ага, ага», - думаю я, всміхаючись сестричці у відповідь.

  І хоч мої почуття до Крістіни давно уже згасли, і перспектива зустрічі з нею на святі не викликає нічого, окрім байдужості, вертатися до готелю страшенно не хочеться. «Нік, наберися терпіння і з мужністю проживи цей клятий вечір», - вмовляю сам себе подумки, поки машина таксі везе нас до Чірагану.

  В номері перевдягаюсь в костюм. Ненавиджу офіційний одяг, він сковує рухи та нівелює індивідуальність. Добре хоча б, що я відвоював у батька можливість одягти чорну сорочку замість білої, а класичну краватку замінити тонкою, також чорною, прикрасивши її срібною шпилькою з черепком.  Своє неслухняне темне волосся зализую назад, витративши на це пів банки стайлінгу. Завершую образ улюбленими рокерськими перстнями, які вдягаю на пальці обох рук. Ги-ги, сподіваюся, папа не буде проти таких невеличких неофіційних доповнень. Та й пофіг, хто його питатиме? Дивлюсь на своє відображення в дзеркалі. Що ж, в цілому, не так вже й погано. Вирішую зробити фоточку та надіслати її Ніці. Хай знає, який в неї бой-френд красунчик!

  О шостій вечора гості починають збиратися у головному залі ресторану. Більше за все ненавиджу це дійство. Ми прибуваємо  туди кожен своєю родиною, заходячи до зали під музичний акомпанемент та коментарі ведучого, котрий оголошує в мікрофон імена новоприбулих. Шо за дивна любов до усіх цих старомодних закидонів? Почуваюся тут, мов на середньовічному балі. Озираюсь довкола. Приміщення ресторану прикрасили також вельми помпезно й старомодно – вкриті дорогущими мереживними скатертинами столи   сервіровані біло-золотим посудом та рясно прикрашені квітами і свічками в золотих канделябрах, по периметру приміщення всюди стоять величезні квіткові композиції, а зі стелі звисають здоровезні золоті люстри. В цілому, кількість золота та вензелів на один квадратний метр в цьому залі перевищує будь-яку допустиму норму, що, вочевидь, має підкреслювати впливовість та статок винуватця торжества. Та в мене чомусь весь цей пафос викликає відразу. Ледь стримуюсь, щоб не скривити губи. Боковим зором спостерігаю за батьком. Він у такому оточенні почувається, немов риба в воді - неспішно крокує з гордо піднятим підборіддям, час від часу вітаючись лиш кивком голови зі знайомими, яких не вважає вигідними для свого бізнесу, а от тих, в кому він зацікавлений, удостоює вітання за руку. Ну а якщо вже  батько цікавиться в когось справами, то, будьте певні, ця людина особливо важлива для Олександра Громова. За стільки років я вже чудово вивчив свого папу. Час для нього – це гроші, а гроші він витрачає лише на те, що вважає корисним, навіть коли знаходиться на відпочинку. Судячи з того, що я досі щотижня отримую   кругленьку суму на картку, хрест на мені ще не поставили. Тож доводиться відпрацьовувати вкладені в мене бабки, супроводжуючи батька на ось таких статусних заходах. В мої обов’язки входить  вітатись з його партнерами,  привітно їм посміхатись та запам’ятовувати імена, щоб, не дай Боже, не зганьбити репутацію всемогутнього Олександра Громова. Цікаво, я коли-небудь зможу навчитись любити все це? А може любити й не треба? Що, як усі присутні тут люди, так само, як я, тільки вдають, ніби їм тут подобається? Що, як усі вони грають ролі задля вигоди, а батько постійно таскає мене за собою, щоб і я врешті навчився цій грі? Як, взагалі, можна жити, постійно перебуваючи у напруженні та боячись оголити свою істинну суть? Мабуть, тому я й обрав рок музику. Вона справжня, вона щира, без прикрас та усілякої напускної ванілі. Якщо боляче, то співаєш про біль, якщо кохаєш, то й пісня сповнена по самі вінця коханням.

  До речі, про кохання. Кортить подзвонити Ніці, доки вона не поїхала на роботу. Намацую у кишені мобільник, по ходу придумуючи план відступу. Але не судилося. Назустріч нам прямує винуватець торжества у супроводі своєї родини. По праву руку від Давида Романовича йде його дружина Наталя, поруч з якою той самий хлопчик-скрипач Марік, про якого я слухав весь ранок, а по ліву руку від іменинника – його дочка і по сумісництву моя колишня - Крістіна. Треба віддати належне, виглядає вона шикарно – волосся, завите в легкі хвилі, спадає на оголені плечі, стильний стриманий макіяж вдало відтіняє очі, а тонка, шовкова, оливкового кольору сукня в підлогу виграшно підкреслює струнку худорляву статуру. Вся родина Рудковських в цілому виглядає не менш шикарно, ніж зала, в якій ми перебуваємо. Особливо органічно сюди вписується дружина іменинника, яка вирішила не проявляти зайву скромність, та нап’ялила величезні діаманти на всі придатні для цього частини тіла. По кількості перстнів на руках ця жінка обігнала навіть мене.

  Вітаємо іменинника та його сім’ю, а тоді, скінчивши з формальностями, переходимо до менш офіційного спілкування. Виходить так, що Кріс стоїть прямо навпроти мене, і я помічаю, як вона мимоволі вивчає мій зовнішній вигляд. Перехоплюю її погляд, і дівчина з викликом підіймає догори одну брову.